Емілія Дзвінко - Літо обіймів та поцілунків, Емілія Дзвінко

Розділ 17

Прокидаюся пізніше, ніж зазвичай. Голова розколюється, хоч вчора я й не пила багато, певне через те, що проплакала в подушку весь вечір. Але чого я очікувала від такого як Данило? Кохання, стосунків, взаємності … Нічого з переліченого він справді мені не обіцяв, тому фактично – не обманув. Але від того серцю не легше, бо болить, ниє, пече по-справжньому. Дивно почуваюся, бо не встигла розлучитися, а вже й закохалася по-новому і мною знову знехтували. 

В мене потяг ввечері, тож маю в запасі ще цілий день, щоб зібратися. Не хочу бачитися з Данилом, але треба уточнити в нього хто мене відвезе на вокзал, тож таки прийдеться перетнутися. Скоріше за все, що більше ніколи не побачимося з ним. Від цієї думки стає сумно, хоч це й правда, бо ми випадкові люди в житті один одного. Спускаюся сходами вниз і йду на кухню. Незвично тихо. Відсутній запах кави, а це означає, що Данило ще не спускався. Ставлю чайник і заварюю собі чай. Сиджу на кухні в очікуванні Данила, а його все нема й нема. Вирішую піднятися до нього в кімнату і повідомити про свої плани. Набираюся сміливості і стукаю декілька разів у двері, але мені не відчиняють, тож я наважуюся до нього зайти без запрошення. Акуратно заправлене ліжко свідчить про те, що Данило або не ночував вдома, або рано-вранці кудись поїхав. Виходжу на подвірʼя, щоб оцінити ситуацію, бачу тітку Марію, яка на клумбі прополює квіти від бурʼянів.

– Доброго дня, – підходжу ближче. – Тітко Маріє, ви часом не бачили Данила? 

– Доброго, Мартусю, – відповідає. – Данило вдосвіта поїхав в місто, – співчутливо дивиться на мене. 

– А коли він повернеться? – цікавлюся, злість на нього повільно розтікається всім тілом. Як він міг просто поїхати? 

– Він мені нічого не сказав, – розгублено розводить руками жінка. – Але попередив, що тебе сьогодні потрібно доставити на вокзал. 

– Потрібно, – розгублено відповідаю.

– Ти не хвилюйся, мій чоловік відвезе тебе, – заспокоює мене жінка, але мені від того не легше. Вдруге за літо почуваюся зрадженою. 

– Дякую за інформацію, – через силу усміхаюся.

Не можу не думати про вчинок Данила. Невже хлопець настільки слабодухий, що навіть нормально попрощатися зі мною не зміг? Боляче й образливо. Але зате, я тепер точно знаю, що нічого не означаю для Данила.

На мобільний приходить повідомлення від поштового оператора. Камера, яку я замовляла очікує мене в пункті видачі. Маєш тобі ще один сарказм від життя. Так і не встигла пофотографувати Данила, хоч можливо то й на краще — менше буде приємних спогадів про цього нахабу. Але камеру таки треба забрати, бо річ недешева і мені в роботі згодиться, тому виїжджаю швидше, щоб встигнути отримати посилку. А потім можна й на вокзал.

Дядько Степан сьогодні не надто говіркий: відповідає лише на те, що питаю і уважно дивиться на дорогу. А я ніяк не можу заспокоїти серце, котре вперто відмовляється відпускати Данила. Невже за такий короткий час можна так сильно закохатися? Точніше навіть не так, невже можна закохатися в такого поганця, як Данило за такий короткий час?

— Марто приїхали, — витягує мене з думок дядько Степан. — Маю справи в місті, тож відійду десь на пів години. — попереджає. 

— Без проблем, — згоджуюся. — В нас ще є час, тож можете не поспішати.

Черг немає, тому я без поспіху оглядаю отриману камеру, а коли переконуюся, що все ідеально, забираю її. Виходжу з відділення і щоб не чекати дядька Степана біля автомобіля вирішую прогулятися. Впевнена, що не заблукаю, бо містечко маленьке. Відходжу декілька метрів і застигаю на місці, бо через дорогу бачу Данила, який цілує та обіймає симпатичну дівчину. Кліпаю декілька разів, щоб переконатися, що мені не привиділось. Але картинка з перед очей не зникає, навпаки, я чую дзвінкий сміх дівчини і бачу як Данило знову її цілує. Сльози неконтрольовано хлюпають з очей, в голові туманиться, серце вискакує з грудей, але я заставлю себе ще раз глянути на них, щоб запамʼятати цей вчинок Данила і викинути його з голови раз і назавжди. Він нічим не кращий від мого чоловіка.

Роблю декілька кроків в сторону автівки і знову оглядаюсь назад, щоб востаннє побачити Данила. Не встигаю відвести погляд, бо хлопець піднімає голову і помічає мене. Мовчки дивиться не звертаючи увагу на дівчину поруч. От би дізнатися, що ховається за його проникливим поглядом, який не відпускає, тягне до себе, без слів просить лишитись. Здається моя уява знову бачить те, чого не має, тому треба з цим закінчувати. Витираю рукою сльози, розвертаюся в іншу сторону і йду до автомобіля. Байдуже, що він побачив мене заплакану. Я, на відміну від нього, не можу приховувати свої почуття та емоції:  якщо мені болить — я плачу, якщо мені весело — я усміхаюся. Моє життя не голлівудський фільм зі щасливим кінцем, тому звісно ж що Данило не кинувся мене наздоганяти і просити вибачення. Він лишився зі своєю подругою і, напевне, зітхнув з полегшенням, що я нарешті поїхала і більше не ускладнюватиму йому життя.

В автомобілі на мене чекає дядько Степан, тож ми одразу вирушаємо і за пʼятнадцять хвилин дістаємося вокзалу. Прощаюся і дякую йому за допомогу. Сама знаходжу затишне місце на вокзалі, вмощуюся зручніше і налаштовую себе на годину чекання. Йти в місто більше не хочеться, тож мовчки передивляюся фотографії, які я встигла зробити тут. 

Телефонує незнайомий номер. Деякий час вагаюся, але таки приймаю виклик.

— Слухаю!

— Привіт, Марто, це Христина, дружина Ореста.     

— Привіт, — вітаюся і чекаю, що вона пояснить причину свого дзвінка.

— Ти зараз де? — цікавиться. 

— На вокзалі, чекаю на потяг.

— Марто, будь ласка, не їдь нікуди. Зараз приїду і тебе заберу, —  просить Христина.

— Шо відбувається? — питаю, бо геть нічого не розумію.

— Марто, Данило потрапив в аварію, — пояснює Христина. — Його забрала швидка. Орест поїхав з ним в лікарню.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍