Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

—    Скажи ще, що з  Нінкіним папкою одружилася? Брехло!

—    Не я, маман моя. А Нінкін папка мене удочерить. Ми з Нінкою тепер 
сестрички, - і  демонстративно обійняла мене.

—    Нінок, що, правда? – треба бачити Яріка. Вилупився, як баран на нові ворота після того, як старі зніс своїми рогами. Не вірить, але питає.

—    Ага, - а саму страх як на сміх пробирає.

—    Усе, що вона верзла отут?- намагається переварити, але ж сіра речовина трохи злиплася, не виходить кумекати.

—    Ага,- так хотілося ржати, але терпіла.

—    Блін, ну ти, Кутузова Шахерезада.  Тебе так нехіло пре, що впору свого «Гарі Потера» написати. Озолотишся.

—    А це ідея! – Танька задрала носа й  пішла в бібліотеку. Напевно, ідею шукати.

—    Нін, невже все це правда? – тихенько мене попитала староста Зоя, яка невимушено стала свідком цієї експресивної бесіди.

—    Я розумію, що  схоже на божевільний маразм, але все, що вона  сказала – правда,- змушена була підтвердити.

—    І ти заміж?

—    І я заміж!

—    За кого? Ну не за Бреда ж? Піта?

—    Ні, не за Бреда. У мене свій Піт. Збираюсь за одного, але якщо пощастить, то вийду  за іншого.

—    Дєвки, а шо ви курили? Які грибочки смажили учора? Клей не нюхали? – не повірила-таки.

—    Нє, ми квест про скарби складали, - і відповзла з аудиторії. Я так давно не ржала. Прикинула, які плітки по універу поповзуть. От Танька, зараза! Заварить кашу – і з каструлі втече, а варитися мені.