Тетяна Гуркало - Свято Червоної Косинки, Тетяна Гуркало

Несподівані зустрічі

Пошуки складових для амулета у Лялянівеля виявилися цікавими.

Спочатку він зустрів дівчину з глечиком. Вона швидко йшла по провулку і її поява, здавалося, нічого поганого не віщує. Ну, дивиться дівчина під ноги. Ну, глечик тримає перед собою так, наче в ньому гадюка, яка може будь-якої миті звідти вискочити. Але ж провулок досить широкій і обійти цю особу в будь-якому випадку нескладно.

Ельфу так здавалося.

Але коли до дівчини зоставалося зо два її кроки, в кущах справа щось зашаруділо, а потім звідти з диким м’явом вискочила полосата кішка і кинулася до перехожої, як до найближчого дерева. Дівчина пискнула, сахнулася до Лялянівеля, перечепилися через щось, зуміла якось підкинути глек і вони полетіли. Дівчина на землю. А глек по такій цікавій траєкторії, що тільки на голову ельфу приземлитися б і зміг.

Лялянівель інстинктивно спіймав обох.

Глек лівою рукою. Дівчину з допомогою щита, який злегка під нею прогнувся. А кішка тим часом зникла в інших кущах.

— Ох, — сказала дівчина і поспішно поправила спідницю. Потім поправила зачіску. І тільки після цього акуратно сповзла зі щита і подивилася на свого рятівника.

— Це ваше? — галантно спитав ельф, а то б точно розсміявся з цієї переляканої миші. Котра не знає, втікати їй, непритомніти, чи вихопити глек і все-таки тріснути спасителя по голові.

— М-моє, — невпевнено сказала дівчина і ще раз поправила зачіску. Потім несміливо протягнула перед собою руки і взяла глек. — Дякую, — майже прошепотіла і почала посміхатися, як ясне сонечко, причому, трохи пришелепкувате. І дивитися стала так, як більшість дівчат, що приходять в ліс ловити собі чоловіка.

Лялянівель тихенько зітхнув, провів пальцем по червоним плямам на рукаві — туди трохи вихлюпнулось з глека — і все так же галантно кивнув дівчині, прощаючись. А то ж сміх розбирав. А хто знає, хто вона така і на що може образитись.

— А мені почистити можете? — з такою надією спитала дівчина, що Лялянівель завмер, так і не ступивши вбік від неї. — Улюблена спідниця, новенька, а тут таке.

І ногою потрусила, демонструючи пляму.

Лялянівель подумав, що іще про це пошкодує, але відмовити не зміг. Тим більш, воно було нескладно. Чистити одяг вартові в першу чергу вчаться, а то вартовий в підозрілих плямах поваги в населення не викличе.

Дівчина буквально розцвіла від вдячності. І якби не глечик, точно б кинулася обніматися. А так ель ф зумів попрощатися і піти. І до самого кінця провулку відчував зацікавлений погляд в спину. А можливо навіть замріяний. Щоб перевірити так воно чині, ельф не оглядався. Було в нього передчуття, що якщо оглянеться, ця дивна особа викине свій глечик в кущі до кішки і побіжить його наздоганяти.

— Схоже, це якийсь підвид людських жінок, — пробурчав він, виходячи на широку і світлу вулицю.

Прямо навпроти був магазинчик з тканинами. А за два будинки вліво від нього чи пекарня, чи шинок, чи щось середнє. Дуже вже загадкова вивіска там була. І поряд з булкою хліба міг бути зображений келих з пивом, або таке тістечко.

— Тому, хто це намалював, не завадило б повчитися ще трохи, — вирішив Лялянівель і пішов дивитися що воно таке. В будь якому випадку там можна буде спитати де шукати необхідні компоненти для амулета. Щось, та скажуть.

На вивісці все-таки був зображений келих. І шинок був класичний. Лялянівель такі бачив ще тоді, коли вперше вирушив подивитися на людей в природних умовах. Досить великі столи, тяжкі навіть на вигляд, присунуті до самих стін по обидва боки. Між столами лавки з високими спинками, а між декількома навіть дерев’яні щити, на котрих той же художник, що малював вивіску, зобразив, здається, соняшники. Прохід між столами досить широкий. Там за бажання можна і танцювати і битися. В кінці проходу широка і висока стійка, щоб охочим через неї перестрибнути було не дуже легко це зробити. Біля стійки декілька стільців, справа від яких велика діжка, для купання різних дурнів викидайлом, а зліва масивні двері на кухню. За стійкою ховається цілий набір із пляшок і невеликих діжок. Чим дорожче, тим ближче до землі вони ховаются. А те, що гарно стоїть на полицях або дуже дешеве, або пусте і його досить часто розбивають. А іще за стійкою чоловік. Може високий, а може стоїть на приступку. Чи навіть сидить там на чомусь. І читає книгу.

Із прикрас в шинку були масивні мідні світильники. Може масляні, може магічні, вдень їх у будь-якому випадку погасили. Декілька класичних часникових і цибулевих в’язанок звисали з балок під стелею. А на стійці сиротливо стояв букетик сухоцвітів і сидів ельф. Сухоцвіти були старі, всі в пилюці і навіть клаптях павутини. А ельф навпаки дуже молодий. І темний, що Лялянівель зрозумів одразу, а люди знали навряд чи. Люди в більшості своїй впевнені, що відрізнити темних ельфів від світлих можна по кольору волосся. І що вони сплять пригортаючи до себе меч, а ні в якому разі не музичний інструмент, якийсь різновид тодхи. Гриф у цього інструменту був не такий довгий і широкий, а струн більше, значно більше. Струни тягнулися не лише по грифу. Вони були протягнути лівіше лише через корпус і, мабуть, звучали високо. А гриф дивно вигинався вправо і між цим вигином і корпусом теж були струни, які повинні давати низький звук. Сам корпус, як і належить тодхи, був яйцеподібний і розписаний вітряною лозою.

— Доброї дороги, брате, — насмішкувато сказав темний і змією зісковзнув зі стійки. Легко ступив вперед, інстинктивно, в захист, виставивши перед собою плече і трохи наклонивши голову.

Десь цей молодик ще й меч ховає, зрозумів Лялянівель. А може й не ховає, може носить під ілюзією. У темних просто чудові ілюзії. І так, люди мають рацію. Блондинів серед них не буває, навіть напівкровки ніколи не будуть блондинами. Ось їх діти, якщо один з батьків буде світлим ельфом, уже можуть бути. А напівкровки, як і темні — або темно-руді, або шатени і дуже рідко брюнети. Чим темніше волосся, тим сильніший маг перед тобою. Або дуже хороша ілюзія.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍