Жаббур Дуейгі - Надруковано в Бейруті

Він залишив телефонний довідник відкритим там, де закінчив редагувати, вийшов і зачинив за собою двері. Повітря було прохолодне, ранковий заклик на молитву ледь чутно долинав з радіо в кімнаті сторожа, котрий, як виявилося пізніше, не спав, а стояв перед вікном і чекав, коли коректор піде. Фарід подивився вгору, на вікно, і рушив до будинку матері пішки. Він весело насвистував, а ранкове світло починало заливати вулиці Бейрута. Він купався в радості, вдихаючи жіночий запах, який залишався на його одязі, і повторював їхні імена, мов заклинання: «Фарід, Персефона». Він не любив своє ім’я, звичайне, навіть простецьке. Якщо він одружиться і в нього народиться син, він назве його Адоніс, адже немає нічого правдивішого за міфи. Місто потихеньку прокидалось, і, проходячи повз Французький медичний коледж, він наспівував уривок із заджалю, який знав напам’ять, перша строфа звучала так:

Насолодися мною, о поете,

Це мій почувши голос, навчився соловей співати…

Фарід усміхався раннім перехожим, що поспішали до своїх повсякденних турбот: працівники муніципалітету і ті, хто повертався додому з утомленим обличчям після довгої ночі.

Фарід вирішив перетерпіти голод, доки не прийде на кухню до матері, але коли підходив до будинку, побачив маленьке кафе на початку вулиці Червоного Хреста. Він знав, що воно відчиняється на світанку для ранніх відвідувачів. Зачекав, доки хазяїн приготує йому гарячий фуль, до якого додав, як завжди на прохання Фаріда, більше оливок та лимонного соку. Це було найсмачніше, що можна з’їсти вранці, і він їв руками, з апетитом, заїдаючи страву шматком хліба, цибулею та зеленим гострим перцем. Його думки заспокоїлись, і сон м’яко прийшов до нього, коли сонце почало припікати.

25

З відділу боротьби з фінансовими злочинами під керівництвом полковника Хатума двічі поспіль приходили до друкарні, тож це вже не було неабиякою подією, і в «Друкарні братів Карамів» навіть почали звикати до таких візитів військових. Сто років тому, невдовзі після того, як вона відкрилася, до неї без запрошення на чолі загону французьких солдатів прийшов офіцер на ім’я Александр Фердинанд-Марі де Парсіфаль. Фуад Карам уже злякався, що в його новій царині праці йому не судився довгий добробут. Він таємно планував запросити цього капітана до кабаре «Табаріс» поблизу й познайомити з тамтешніми дівчатами, щоб заслужити його симпатію, і шкодував, що не вибрав поїхати в Александрію.

Голова географічного департаменту «Армії Леванту» був зайнятий військовими таємницями і зумів добути детальні карти генерального штабу національної оборони, схеми адміністративного управління та демографічної статистики п’яти держав, заснування яких планувалося: одна — для алавітів, ще одна — з центром у Дамаску, третя — з центром в Алеппо, держава для друзів — у Хаврані, а також держава Великий Ліван, перший правитель якої викликав Фуада Карама до «резиденції сосни», приміщення для нового уряду, щоб оголосити догану. Газета «Аль-Маарід», яка друкувалась у нього, у всіх номерах мала зображення собаки, що гавкав, унизу першої шпальти без будь-яких коментарів. З’явилися припущення, потім натяки, а потім і впевненість, яка дійшла до французьких вух, що цей малюнок уособлює самого правителя Леона Кайлá, який не дозволив Фуадові сісти і кричав йому в обличчя французькою мовою, погрожуючи закриттям і звинувачуючи в невдячності:

— Треба було покинути вас під турецьким ярмом…

Солдати французького мандата також вдерлись у друкарню на Дамаському шосе, щоб вилучити газету «Аль-Барк», тому що її власник, поет, прозваний молодим аль-Ахталем[14], який сам редагував її, опублікував у ній на першій сторінці елегію на честь друга англійців, короля Іраку Фейсала бін аль-Хусейна:

Через тебе всі столиці вбралися у чорне,

І сліз похоронних процесій не вистачить, щоб оплакати тебе.

Французи ж сприйняли це як виклик своєму авторитету, чин, що має бути неодмінно покараний.

Під час Другої світової війни месьє Жан Елле наказав вилучити всі заклики звільнити політиків, які вимагали незалежності і яких утримували у фортеці Рашія. Він також наклав цензуру на газети й вимагав попередньо ознайомлюватися з редакційною колонкою Джорджа Наккаша, через що місце зліва на першій шпальті газети «L’Orient» часто залишалося пустим. Після виведення іноземних сил нова ліванська поліція моралі активно взялася за пошук фотографій оголених жінок, доповідаючи своєму начальнику, що їх друкують у братів Карамів. Потім з’явилося Друге бюро, тобто військова розвідка, яка почала втручатись у все підряд, а її апарат громадської безпеки спеціалізувався на справах релігій та конфесій. Його керівник викликав до себе власника друкарні і після вступного слова, у якому повідомив, що особисто всіляко підтримує свободу критики аж до єресі, перейшов до невдоволення християнських священників зухвалістю, з якою друкарня взялася друкувати тисячі примірників Біблії у версії Свідків Єгови, стверджуючи в ній спотворено християнську доктрину. Волонтери цієї секти ходили з ними по домівках і роздавали їх безкоштовно, аж деякі ревні родини почали вішати на дверях своїх квартир зображення Пресвятої Богородиці з підписом: «Не дзвоніть у двері, якщо ви зі Свідків Єгови». Принагідно він розповів про гнів маронітського патріарха у зв’язку з друком історичного дослідження, чий автор-протестант подає докази, що Ісус Христос жив на території сучасної Саудівської Аравії. Там ішлося про збіг топонімів у Біблії, а також про те, що Він мав братів та сестер, а це є святотатством щодо концепції непорочного зачаття. Але найбільший скандал розгорівся навколо друку книги, про небезпеку якої Лутфі Карам не міг і подумати. Дуже вихований і стриманий чоловік прийшов до друкарні й попросив надрукувати рукопис «Листи мудрості» за його кошт. Це призвело до скандалу, який мало не закінчився для Фуада й автора книги в’язницею, бо виявилося, що в ній останній розкрив секрети друзької віри, які зберігалися в таємниці століттями. Ще одна гучна історія трапилася через книгу, у якій засуджено сподвижників Пророка Мухаммеда.

Усе це сталося в той прекрасний час, коли почали плекатися націоналістичні надії. Арабські армії зазнали поразки в Шестиденній війні, Ізраїль окупував ще більше арабських земель, а палестинці взялися за різноманітну зброю, вийшли з таборів біженців і розділилися на конкурентні угруповання під схожими назвами. Усі вони хотіли надрукувати брошури та фото полеглих мучеників, прикрашені рядками віршів Саміха аль-Касема чи Махмуда Дарвіша. Бейрут був обклеєний плакатами, що закликали до відмови від миру з ворогом, до незалежності Західної Сахари й Уед ад-Дахаб та інших територій і до звільнення Еритреї від правління імператора Хайле Селассіє. Молода бейрутка єврейського походження зняла документальний фільм під назвою «У нас є ціла смерть, щоб спати», який починався піснею:

Година визволення пробила! Забирайтеся