Світлана Федорівна Клімова - Ті, кого немає

ну? Тебе довго не було, і я вже подумав був, що ти вирішила зіграти зі мною в кота й мишку. Кинути безпомічного дядечка на безлюдному березі. А чому не втекла?

– Вали звідси, – сказала вона, мимоволі копіюючи інтонацію дорослої жінки. – Годі витріщатися. Я зараз прийду.

Щойно він зник за кущами, Марта натягла футболку, ще раз перевірила, чи все на місці, і раптом відчула, що її проймає дрож.

Проте Валентин цілком заспокоївся. Опустився на плед, ковтнув вина, зірвав травинку й пожував. Гіркий трав’яний сік змішався зі смаком каліфорнійського «каберне». Раптово йому спало на думку, що, хоч із якого боку подивись, він таки закоханий у це норовливе дівча. Давно і, схоже, всерйоз. Але сестра цього нізащо не зрозуміє, не кажучи вже про її батька. Тому все буде так, як він і розраховував. Не мине й півгодини, як він її роздягне. Головне, щоб вона не занадто пручалася, не верещала й не пустила в хід нігті. Не заважала. Бо якщо він втратить контроль над собою, може статися всяке. У таких справах він за себе не відповідає.

– Іди сюди, сідай поруч, – сказав він, щойно Марта з’явилася на прогалині.– Вип’ємо винця. Гарне… А я й насправді подумав, що ти вирішила з мене пожартувати.

– Які тут жарти, – не розтискаючи зубів, промовила Марта. – Я ж не просто покликала тебе покататися.

– Розумію. Дівчинка дозріла. Я тобі допоможу, і все буде просто чудово. Ти навіть не уявляєш…

– А як же твоя наречена? – насмішкувато запитала вона.

– Сідай. Зараз я тобі все поясню, – нетерпляче промовив він.

Марта провела долонею по волоссю й опустила руку, торкнувшись кінчиками пальців тягаря в правій кишені. Але з місця не зрушила.

– Хочеш знати, – сказала вона, – що мені від тебе треба?

– Здогадуюся. – Валентин перевернувся на бік і підвівся, спираючись на лікоть і не зводячи з неї пильного погляду.

– Не здогадуєшся. Я хочу, щоб ти зник. Згинув. І то остаточно. Щоб більше не поганив наш дім. Щоб тебе взагалі не було! Зрозумів?

– Що ти задумала, Марто? – з натягнутим смішком мовив він. – Нічого в тебе не вийде. Ну, кинеш ти мене тут, а далі? Що ти скажеш батькам? Що я втопився? Висадився на берег і зник у невідомому напрямку? Хто тобі повірить? Не будь дурною – нікуди ти від мене не подінешся.

– Повірять. Ти в нас завжди вважався непередбачуваним.

– Хто це сказав? – Тепер він тягнув час, спідлоба поглядаючи на неї й щось прикидаючи.

– Мама.

– Тобто сестра вважає мене людиною, здатною на необдумані вчинки?

– Мені однаково, – нервово вигукнула Марта. – Ти більше не житимеш у нашому домі!

– І куди ж, по-твоєму, я маю вирушати? Там усі мої речі, комп’ютер, документи… Слухай, давай домовимося – завтра ж, щойно ми повернемося в місто, я піду. Якщо вже я всім тягар. Винайму житло й переїду. Влаштує?

Він простягнув руку – немов просив милостиню. Марта сахнулася, відстебнула клапан задньої кишені й намацала згорнуту вдвоє пачку доларів.

– Зараз, – твердо сказала вона. – Сьогодні. А з речами твоїми розберемося потім. От гроші – бери і йди геть.

Вона зім’яла купюри, жбурнула на плед і додала:

– І запам’ятай твердо: якщо ти ще раз з’явишся в нашому домі, я тебе вб’ю.

– Он воно як? – Він мигцем покосився на долари, потім усе-таки підняв, неквапливо розгладив і сунув у нагрудну кишеню світлої сорочки. – Ти сама цю дурницю вигадала? Чи хтось напоумив? Може, мама з татом? Які тобі навіть не рідня…

– Заткнися, – тремтячи, перебила Марта. – Стули свій поганий рот! – Вона мовчки дивилася на нього, відчуваючи, як долоні змокають від поту.

– Отже, ти досі нічого не знаєш, золотце? – у голосі Валентина зазвучало вкрадливе співчуття. – Ні того, як одну крихітну дівчинку кинула в пологовому будинку її розпусна ненька, ні того, як тебе забирали з притулку… Тобі відомо, що моя старша сестра не хотіла дітей?.. Не в курсі? Це твій названий батько наполіг. Він добрий хлопець. – Смагін посміхнувся. – А моя сестра не така, я ж бо знаю. Їй ніхто не потрібен! Вона розповідала тобі про нашу з нею матір? А про свою бабцю-зечку? Ні? Отакої!

– Брешеш! – люто вигукнула Марта, відступаючи до кущів, бо Валентин несподіваним ривком скочив на ноги. – Усе брешеш! Ти спеціально…

– Клянуся – щира правда. – Він випростався, смикнувши гострим плечем. – Навіщо мені брехати? Ти ніколи не чула такого імені: Олександра Буславіна? А дарма. Чудова жінка, наша бабця по матері, дворянська кров, не те що ця смагінська гниль… Я особисто її листи читав. Пошукай удома на антресолях… Утім, до тебе, Марто, це не має прямого стосунку. Ти нічия.

Він зробив обережний крок і промовив:

– Я ж тебе люблю, дівчинко, – ти хіба ще не здогадалася? Ми ж із тобою такі схожі… Тебе вдочерили, а я виріс без матері й батька. Хочеш ідею? Тікаймо звідси разом! Ти і я, більше нікого…

– Не підходь, виродку! – Марта різко вирвала руку з кишені.– Оце ти називаєш любов’ю?

Прямо в живіт Валентину вп’ялася сліпа зіниця куцого стовбура.

– Гей, гей, ти що – здуріла? – забурмотів він, задкуючи. – Кинь зараз же цю штуку!

Наступної секунди пістолет сіпнувся, глухо кашлянув, хмарка сухої потерті й дрібні друзки злетіли від пня. Пляшка, що стояла на ньому, перекинулась, і темна винна пляма почала розповзатися по розстеленому на траві картатому пледу.

Валентин відскочив, метнувся з боку в бік і кинувся геть. У далекому кінці прогалини він із тріском вломився в глухі зарості черемшини й ліщини, і густе листя, що в півмороку здавалося майже чорним, зімкнулося за ним. Але до того Марта встигнула ще раз упіймати його спину на мушку й натиснути спусковий гачок.

Замість пострілу пролунало пусте клацання. Вона натиснула ще раз, відтягла затвор – і остаточно переконалася, що на все про все в неї був один-єдиний патрон.

Із заростей долинув тріск гілляччя, що віддалявся, хлюпання багна в низовині й здушений вигук. Потім усе затихло. Залишалося сподіватися, що він не повернеться. Навіть по свій мобільний.

Марта нахилилася, підняла смартфон Валентина й глянула – зв’язок відключений. Спустилася до краю води. Сонце