Террі Пратчетт - Морт

застогнав. Це був Гостроріз. Морт кинувся до нього. 

— З вами все гаразд? Ви поранені? 

— Ні, — слабким голосом сказав чарівник. — Не поранений. А ви як? 

— Трохи втомився, а що? 

— А, нічого, нічого. Не тягне ніде? Не підтікає? 

— Ні. Чому ви питаєте? 

— Та так, неважливо. — Гостроріз розвернувся й уважно оглянув стіну за Мортовою спиною. 

— Хіба мертві не заслужили спокою? — в’їдливо запитала Келі. — Я сподівалася, що коли вже мертва, то можна буде виспатись нарешті. 

Обличчя в неї було таке, ніби вона незадовго до того плакала. Морт здивовано усвідомив, що вона про це знає і тому лютує ще більше. 

— Це якось несправедливо, — сказав він. — Я прийшов допомогти. Правда, Гострорізе? 

— А? — Гостроріз саме знайшов арбалетну стрілу, що врізалася в тиньк, і вкрай підозріливо її роздивлявся. — А, так, так. Для цього він прийшов. Але не поможе. Перепрошую, а є в когось нитка? 

— Допомогти? — гаркнула Келі. — Допомогти?! Та коли б не ви… 

— Ви були б мертва все одно, — сказав Морт. Принцеса дивилася на нього з роззявленим ротом. 

— Але я би про це не знала! А знати найгірше. 

— Гадаю, вам обом краще піти, — сказав Гостроріз вартовим, які намагалися не привертати уваги. — Але спис лишіть. Дякую. 

— Слухайте, — сказав Морт, — у мене надворі кінь. Дивовижний. Я вас куди завгодно можу забрати звідси. Не треба чекати тут. 

— Ви про монархію небагато знаєте, правда? — сказала Келі. 

— Е-ем. Ні. 

— Вона до того, що ліпше бути мертвою королевою у власному замку, ніж простолюдинкою десь інде, — пояснив Гостроріз. Він загнав спис у стіну поряд зі стрілою й намагався відслідкувати, куди той вкаже. — Все одно це не допомогло б. Склепіння не над містом, воно над нею. 

— Над ким? — сказала Келі таким крижаним тоном, що від нього молоко місяць не скисало б. 

— Над Її Високістю, — автоматично виправився Гостроріз, примружившись уздовж держала. Він витягнув стрілу з тиньку й спробував вістря пальцем. 

— От і не забувайся! 

— Але якщо ви лишитеся тут, то помрете! — скрикнув Морт. 

— Тоді доведеться всьому Дискові показати, як помирають королеви, — відрізала Келі так гордо, наскільки це тільки можливо, коли ви вбрані у рожеву в’язану піжаму. 

Морт сів на край ліжка й опустив голову на руки. 

— Я знаю, як помирають королеви, — пробурмотів він. — Точно так само, як і звичайні люди. І декому не хотілося б, щоби це сталося. 

— Перепрошую, — втрутився Гостроріз, — я хотів би оглянути той арбалет. — Не звертайте уваги. 

— Я піду назустріч долі, гордо дивлячись вперед, — сказала Келі, та в її голосі тремтіла невпевненість. 

— Ні, не підете. Даруйте, та я знаю, про що кажу. Повірте на слово. Нічого гордого в тому немає. Просто помрете. 

— Так, але важливо, як це станеться. Я помру благородною смертю, як цариця Езерель. 

Морт нахмурив лоба. Історія була для нього неораним полем. 

— Хто це? 

— Вона правила Хапонією, у неї було багато коханців, і вона сіла на змію, — сказав Гостроріз, який саме натягував арбалет. 

— Вона зробила це навмисне! Через нещасне кохання! 

— Я пам’ятаю тільки, що вона приймала ванни з ослиним молоком. Дивовижна штука історія, — промовив Гостроріз глибокодумно. — Стаєте царицею, тридцять років володарюєте, закони ухвалюєте, оголошуєте війни, а пам’ятають про вас, що від вас відгонило маслянкою і що змія вкусила вас у… 

— Вона моя далека родичка, — рикнула Келі, — тож не терпітиму про неї жодного кривого слова. 

— Можете обоє замовкнути й послухати мене? — крикнув Морт. 

Запала тиша. 

Гостроріз старанно прицілився й вистрелив Мортові в спину. 

Ніч полишила останніх своїх жертв і рушила далі. Затихли вже навіть найрозпусніші вечірки, і гості розповзалися по ліжках — своїх чи чужих. На зміну їм — людям денним, заблукалим у часі подорожнім, — на вулиці виходили справжні хазяї ночі, чий хліб — темні й серйозні справи. 

Справи ті мало відрізнялися від притаманних анк-морпоркцям денних справ, просто ножі вислизали з-за поясів охочіше, а усмішки траплялися значно рідше. 

У Затінках було тихо, чулися хіба злодійський посвист й оксамитовий шелест кроків тих, хто пересувався містом мовчки, обережно й діловито. 

У Шинковому провулку набирали обертів ігри Кульгавого Бо. Кілька десятків постатей всілися навколішки чи навпочіпки навколо витоптаної ділянки, де восьмигранні кості викидали коники, навчаючи присутніх оманливої правди про світ статистики та ймовірності. 

— Три! 

— Туфалові очі, таки так! 

— Попався ти, Грудко, цей дядько вміє кості кидати! 

— НЕ ПЕРШИЙ ДЕНЬ ЦЕ РОБЛЮ. 

Грудка М’гак був опецькуватим плосколицим чоловічком, представником племені з Серединних земель, відомого винятковою здібністю до гри в кості — особливо коли вони збиралися по двоє й мали намір обдерти як липку когось третього. Він взяв кості й оглянув їх, подумки проклинаючи Бо, який теж славився талантом до підміни костей, та зараз той талант його, очевидно, підвів. Тоді Грудка побажав передчасної смерті таємничому незнайомцю, який сидів навпроти нього. Тоді кинув кості в багно. 

— Ще би раки засвистіли! 

Бо забрав кості й віддав їх незнайомцеві. Коли той повертав голову до Грудки, одне око слабенько блиснуло. Грудка був вражений: заледве помітив змазаний слід перекинутих костей між оманливо кривих пальців Бо, а він же пильно стежив. 

Боляче було слухати й дивитися, як кості торохкотять у долонях незнайомця, а тоді описують дугу в повітрі, падають і підморгують зорям двадцятьма чотирма цятками. 

Досвідченіші мешканці Затінків про всяк випадок відсунулися від незнайомця, адже таке везіння могло швидко принести за собою страшне невезіння, особливо коли грати в кості із Кульгавим Бо. 

Бо стиснув кості в долоні так, ніби на гашетку натиснув. 

— Усі вісімки, — сказав він. — Аж моторошно, як вам щастить, добродію. 

Решту глядачів мов корова язиком злизала. Лишилося тільки двоє непривітних чоловіків. Якби Бо вів бухгалтерію, в статті виробничих видатків ці двоє проходили б по графах «основні засоби виробництва» й «виробниче устаткування». 

— Може, це не везіння, — додав він. — Може, це чари? 

— Я ВЕЛИКИЙ ПРОТИВНИК ТАКИХ МЕТОДІВ. 

— Заходив до нас якось чародійчик, розбагатіти хотів, — вів далі Бо. — Не пригадаю, що з ним далі було. Га, хлопці? 

— Поговорили з ним про те й се. 

— І лишили в Свинячому проїзді. 

— І в Медовому провулку. 

— І ще в кількох місцях, уже не пригадаю. 

Незнайомець підвівся. Чоловіки оточили його. 

— НА ЦЕ НЕМАЄ ЖОДНОЇ ПРИЧИНИ. Я ТІЛЬКИ ХОТІВ ЗРОЗУМІТИ. ЯКЕ ЗАДОВОЛЕННЯ ЛЮДИ ОТРИМУЮТЬ ВІД НЕСКІНЧЕННОГО ВИПРОБОВУВАННЯ ЗАКОНІВ ІМОВІРНОСТІ. 

— Ймовірність тут ні до чого. Нумо, познайомимося з ним ближче, хлопці. 

Те, як події розвивалися далі, лишилося в пам’яті хіба що бродячого кота — одного з тисяч міських котів, — який саме перебігав провулок дорогою на побачення. Він спинився й зацікавлено спостерігав. 

«Хлопці» завмерли, вихопивши ножі. Навколо них мерехтів ореол ядучо-фіолетового світла. Незнайомець відкинув із обличчя капюшон, підняв із землі кості й втелющив їх у завмерлу долоню Бо. Той розтуляв і стуляв рот, очі його марно намагалися не бачити того, що було перед ними. І вишкірялося. 

— КИДАЙ. 

Бо спромігся опустити погляд на свою долоню. 

— На що граємо? — прошепотів він. 

— ЯКЩО ВИГРАЄШ, ТО ВІДМОВИШСЯ ВІД ЦИХ ДУРНИХ СПРОБ НАВ’ЯЗАТИ ВИПАДКУ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЛЮДСЬКІ ДІЯННЯ. 

— Ага. Так. А… А якщо програю? 

— ШКОДУВАТИМЕШ, ЩО НЕ ВИГРАВ. 

Бо спробував ковтнути, та в роті було сухо. 

— Знаю, я багатьох убив… 

— ДВАДЦЯТЬОХ ТРЬОХ, ЯКЩО ТОЧНО. 

— І пізно казати, що шкодую про це? 

— ТАКІ РЕЧІ МЕНЕ НЕ ОБХОДЯТЬ. ТЕПЕР КИДАЙ