Федеріко Андахазі - Конкістадор

вулиці. «Теокаллі цих тубільців набагато менший за наші піраміди. Поряд з храмом височіє вежа, зведена ніби з двох кубів, поставлених один на одного, і з невеличкою пірамідою нагорі. У мініатюрі це ніби наш Уей-Теокаллі. Люди тут поклоняються безлічі ідолів і, зважаючи на безліч зображень, ушановують безліч богів. Найголовніший з них, Цар Христос, мабуть, править за бога жертвоприношення. Він помітний повсюдно: іззовні й усередині храму, а ще його постать стоїть на чільному місці у теокаллі. Чимало й зображень богині плодючості: її зображають жінкою з немовлям на руках; вона часто оточена тваринами — то символ достатку», — отак згодом запише Кетца у своєму щоденнику. Допоки мешики йшли центральною галереєю храму, повз них обабіч пропливали ряди вівтарів, заповнені образами, скульптурами та картинами. «Вони мають справді без ліку богів». Юнак бачив у кожному новому образі, кожному зображенні райських кущів чи, навпаки, Страшного суду втілення чергового божества. Невдовзі Кетца вже уявляв, як влаштований пантеон місцевих мешканців: Цар Христос та богиня плодючості розташовувались найвище, на верхівці. Нижче були крилаті істоти, що літали у небі, а ще нижче — напівбоги, про земне походження яких свідчили сцени, що зображували їхнє життя. Кетца ще лише мав дізнатися, що крилаті створіння звуться «янголами», а напівбоги — то «святі». Певна річ, не бракувало й бога зла. Найголовніший, певно, той, що володарював над демонами з глибин підземелля, катуючи людей, які втрапляли під його владу. Кетца легко віднайшов збіги з релігійними віруваннями власного народу.

Поспіхом оглянувши храм, мешики вирішили, що час іти геть — перш ніж завершиться обрядове жертвоприношення й тубільці почнуть розходитися з площі. Гурт невідомих героїв швидко вислизнув зі святилища, щоб розчинитися на вулицях міста, яке місцевою мовою зветься Уельва і яке Кетца назвав Точтланом. «Містечко невеличке, не складе й двадцятої частини Теночтитлана. Площі та вулиці тут геть сухі, немає ані води, ані рослинності, я не бачив у межах міста жодної чинампи чи каналу». Позаяк Уельва є портовим містом, її шинкам та вулицям не треба звикати до чужинців. Через це місто здавна просотувалися у країну різноманітні, несхожі одна на одну цивілізації, які відвойовували цю місцевість одна в одної. Утім, ці чужинці мали вже надто дивакуватий вигляд, надто чужий для всіх народів, які колись ступали на цю землю. Тому Маоні переконував синів Теночтитлана не відкривати своїх облич нікому. Вони мали постійно ховатися, щоб не втрапити на вогнище.

Перше враження Кетци про місцевих засновувалося на відмінностях двох народів: «Більшість тубільців мають до того бліду шкіру, що скидається, наче всі вони важко хворі», — писав син Тепека. Проте уже невдовзі він зустрів і маврів, які складали чималу частку населення міста. «Утім, тут зустрінеш чоловіків та жінок, котрі виглядають зовсім інакше. Вони мають інший одяг, іншу мову, й звичаї їхні різняться зі звичаями більшості. Це дійсно чудові люди, вони мають набагато темнішу шкіру, їхні погляди пильні та відкриті», — писатиме він у щоденнику. Але найбільше увагу Кетци привернуло їхнє вбрання: «Ці люди вдягаються дуже дивно. Незважаючи на виснажливу спеку, звичну для цієї пори року, вони вбрані з ніг до голови. Жодної ділянки тіла не видно. Прикрито не лише срамні частини: жінки не показують грудей, ховають під одягом ноги й навіть руки. Трапляються навіть такі, що носять вбрання, яке спадає від обличчя до самісіньких ступнів. У чоловічому одязі теж чимало мудрованих складових. Здебільшого тубільці дуже гидко тхнуть і не мають звички митися щодня: припускаю, що дехто з них не мився жодного разу в житті. Отже, зважаючи на нехтування гігієною, надмір одягу й постійне потовиділення, отримаємо сморід, яким просотаний кожний куточок цього міста», — отакі у Кетци були спостереження. Проминаючи вулиці містечка, легко було зауважити, як мало тубільці дбають про прибирання інших випорожнень організму: «На відміну від Теночтитлана, у якому є водотоки, котрі приносять чисту воду й змивають відходи, тут води дуже мало, її приносять у помешкання відрами, а увесь бруд разом з випорожненнями вихлюпують просто з вікон». Що ще кидалося Кетці у вічі, то це відсутність звички у місцевих жаліти вуха співрозмовника. На їхній батьківщині за правилами ввічливості слід звертатися до ближнього чемно, шанобливо й делікатно. Дивитися у вічі старшим, чиновникам і взагалі всім, хто старший за рангом, не дозволялося. Й, певна річ, будь-яка репліка завершувалася поклоном. «Тут усі горлають, я так і не збагнув, чому. Жінки збираються біля дверей своїх помешкань і спілкуються між собою, видаючи звуки, радше схожі не на слова, а на каркання алотлів».

Утім, Кетца ніколи не забував, наскільки доленосною є його місія. Він убачав своє завдання не просто у пізнанні таємниць Нового Світу, а у складанні плану майбутнього завоювання. Саме тому син Тепека конче потребував дізнатись, якою військовою силою володіють місцеві мешканці.

За перший день перебування на новій землі Кетца та його люди зробили чимало відкриттів. Повернувшись на корабель, захований у безлюдній потаємній затоці, Кетца та Маоні, його права рука, почали складати мапи. Потім вони перелічили хоч якось значущі події, які бачили, й поділилися першими здогадами. Безсумнівно, найважливішим бойовим ресурсом тубільців були коні. Використання таких тварин наділяло їх безліччю переваг: швидкість пересування, більша висота, а отже, й більша дистанція із супротивником на полі бою. Кінь здатний не лише везти із собою вершника, а й тягти воза з кількома пасажирами, поза тим, у возах можна перевозити продукти та інший вантаж. Але не лише коні видалися їм дивиною, а й вози, — радше, колеса на тих возах. У володіннях Теночтитлана й сусідніх народів товари перевозили тамеме — люди, чия робота була у тому, щоб переносити вантаж на спинах. Поля на їхній батьківщині теж орали вручну; але тут усю важку працю виконували тварини. Кетца все дивувався й разом з тим докоряв собі за глупство — як же він сам не додумався до такої простої, але важливої речі, як колесо! Юнак згадував, що був за крок від такої вигадки, але, можливо, саме тому не здійснив свого задуму. Його календар, найдосконаліший за всі календарі, був — саме так — колесом! Якщо прибрати всі символи та розрахунки, зважаючи лише на форму, нехтуючи складним концептуальним змістом, цей науковий витвір не одрізнити від грубих дикунських колес, які уможливлюють перевезення важких речей при докладанні незначних зусиль і з більшою швидкістю. Але якщо добре помізкувати, — так міркував Кетца, — колесо загалом річ знайома для мешиків, адже чимало зроблених ними вручну предметів відтворюють форму колеса. Й знали вони