Стефані Берджіс - Дракон із шоколадним серцем

Зазвичай мені таке подобалося. Але сьогодні від цієї думки в мене неприємно залоскотало між лопатками. Може, кронпринцеса поставилася б до мене серйозніше, якби я була вбрана, як усі?

Ґрета несхвально прицмокнула, роздивляючись мене.

— І ти справді вважала, що працюватимеш у шоколадному будинку? Сподівалася, що тебе пустять до одного із цих вишуканих місць?

Я зчепила зуби, дивлячись на неї. У горлі аж пекло, так кортіло вигукнути: «Мене пустили!»

На одну коротесеньку, чарівну мить я здобула все, про що мріяла. У мене була моя пристрасть. Мене оточував шоколад. У мене був новий дім, була скарбниця, а ще в мене була Марина.

Але, помітивши співчутливий вираз на обличчі Ґрети, я згадала запах згорілих шоколадних тістечок і зрозуміла, що вона мала рацію щодо мене — так само, як і вся моя родина. Мені дано було все, чого тільки я могла забажати в цій своїй новій подобі, — і я все це втратила через власну непробачну слабкість.

Я знову згадала вираз обличчя Марини, коли та побачила, що я сиджу за порожнім «королівським» столиком… і цей спомин змусив останній крихітний пломінець усередині мене блимнути й згаснути.

От що сталося, коли я намагалася власноруч зробити щось важливе.

Ґрета, напевне, помітила, як я знічено опустила плечі…

— Любонько… — Зітхнувши, вона поплескала мене по долоні й потягнулася за кошиком. — Я знаю, що в глибині душі ти й справді добра дівчинка. То чому б тобі не надати мені послугу? Адже для цього не знадобляться ані хороші манери, ані розважливість, тож із таким завданням навіть ти впораєшся, дорогенька. До того ж ти принаймні сильна, а це вже дещо. Ходімо додому, поп’ємо смачненького чаю, а потім я покажу тобі, як поратися по господарству. Твоя кімната вже на тебе чекає, я просто відчувала, що зрештою ти повернешся. Тому що, відверто кажучи, куди ж тобі ще йти?

Вона всміхнулася й повісила важелезний кошик на мою покірливу руку.

— Ох, та не роби таке засмучене обличчя, Авантюрине! Я обіцяю, з нами ти швидко почуватимешся, наче вдома! Незабаром навіть не згадуватимеш про ці десять днів. Наче їх узагалі не було.

Колись від таких слів горло моє наповнив би дим. Але сьогодні я втратила право захищатися… і, врешті-решт, Ґрета мала рацію.

Мені не було куди йти.

Тому я рушила за нею. У горлі стояв клубок, у ньому ніби застрягла цукрова голова, і всім своїм єством я відчувала одне-єдине.

Відтепер я втратила право називатися драконом.

Розділ шістнадцятий

Принаймні бути безоплатною покоївкою виявилося зовсім просто. Треба було лише вимкнути мозок і серце, щоб виконувати Третині забаганки, не дозволяючи собі замислюватися з цього приводу чи бодай щось відчувати.

Провівши одинадцять днів у кухні Марини, я чудово навчилася виконувати накази. Я була достатньо сильна, тож важка робота не лякала мене.

А останнє, чого мені хотілося, — це щоб мозок чи серце знову взяли наді мною гору.

Утім вимкнути їх повністю в мене не виходило.

Уночі, коли я лежала в манюсінькій рожевій спальні у м’якому просілому ліжку, яке виділила мені Ґрета, коли я задихалася під стосом ковдр і пофарбовані в колір троянд стіни наче тиснули зусібіч, — до мене, наче привид, линув аромат підсмажуваних какао-бобів. Я стискала зуби й заплющувала очі, але була не в змозі забути цей запах і відчуття правильності, яке він приносив.

Щоночі мені й досі снилося, як я біжу нескінченними темними й порожніми тунелями нашої родинної печери. Але тепер я чула не тільки голоси рідних. Кликав мене ще й голос Марини — упевнений і нетерпеливий, він наказував мені братися до роботи, сповнював мене надією, а потім зникав. І так щоразу. І з кожним новим поворотом тунелю запах шоколаду ще дужче мордував мене. Утім ніколи, жодного разу мені не вдавалося відчути його смак.

Уранці я прокидалася й виявляла, що скинула всі ковдри на підлогу і що шия в мене геть спітніла, хоч як зимно в кімнаті. Шлунок здавався порожнім, наче покинута мушля, а всі кісточки аж скимліли, сумуючи за вбранням-лусочкою. Либонь, Марина вже викинула його — так само, як викинула б і мене, якби я залишилася бодай ще на мить. Але я все одно шкодувала, що не затрималася й не забрала свій колишній стрій. Може, я вже й не була драконкою, але мені до остудних сиріт було страшно, що, не маючи перед очима навіть візерунка своєї колишньої луски, я остаточно забуду про полум’я. І тоді…

Ні.

Ці думки щоранку змушували мене схоплюватися з ліжка й ретельно приховувати власні емоції — так, як я закубрювала б кришкою каструлю, щоб із неї не вихопилася бодай цівочка пари. Прокинувшись у полоні цих думок і почуттів, я щоразу доходила висновку, що єдине правильне рішення — це провести решту ранку, мордуючи себе нескінченним нацурковуванням підлоги чи намиванням нічних горщиків.

Якось Фрідріх спробував був тихцем запропонувати мені трошки грошей за ту роботу, що я її виконувала, але саме тієї миті до кімнати увійшла Ґрета й заскочила його. Монети негайно перекочували до її гаманця, а сама вона протягом наступних п’яти хвилин вичитувала йому, дорікаючи, який він нерозважливий марнотратник. Відтоді він тільки відводив очі щоразу, опиняючись поряд зі мною.

Але річ у тім, що я не заперечувала проти того, що мені не платили. У будь-якому разі, на що б я використала ці гроші? У людському світі їх слід було витрачати в крамницях, а не спати на золотих монетах, як робили дракони… А потикатися знову до зовнішнього світу мені хотілося якнайменше.

Та третього робочого дня Ґрета силоміць потягла мене на вулицю.

— Ходімо зі мною! — радісно оголосила вона, коли я майже відмила останній нічний горщик. — Я покажу тобі, що ми купуємо на базарі, щоб ти могла перебрати на себе й закупівлі.

— На тому базарі, що на березі? — Я так злякалася, що навіть забула затамувати дух, і в ніздрі мені вдарив нестерпний сморід нічного горщика, який я саме чистила. До горла підступила нудота, але навіть це було не так страшно, як думка про те, що я, можливо, стикнуся із Сілке. І вона мене побачить — такою!

Я здригнулася.

І Ґрета також.

— Ти що, вважаєш, ніби я колись зголошуся бодай ногою ступнути на торговище на березі? — обурилася вона. — Та туди жодна