Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

не призвали. Вв’язався, значить, тягатися з одним сусідом. Ну, не зовсім сусідом, а отак, як ти з Колею. А був у нас іще на іншому краю Голти такий пацан, який був найкращим голуб’ятником. На всю Голту. І він раптом у наше сорівнованіє вмішався і якось заманив чи не половину того сусіда голубів. Потрохи, потрохи… Понімаєш, той зі мною змагався, а цей раптом — опа! І зманив. Ну, невелике приступлєніє, як я тоді думав. Але той сусіда страшно розізлився. Страшно! І вночі прокрався до голуб’ятні того пацана й підпалив її. Всі голуби згоріли!

Пасічник охнув. Та так злякано, що куди тобі! Я вже чуствував, що він почти готовий. Значить, я йшов правильним путьом.

— Ну, і як ти думаєш, Пасічнику, це вже приступлєніє?

— Ну так да! — вигукнув він.

Пройняло його.

— От і я так щитаю. А дивись. Він же вважав, що коли він зманив майже всіх голубів того мого сусіда, то він ніякого приступлєнія не совершив. Правильно? А от якби я писав закони, я би його за це зразу на п’ятнадцять суток приділив. І кому б од того було краще?

— К-к-к-кому? — як заворожений, спитав Пасічник.

— А йому самому! — сказав я. — Бо тоді би приманених ним голубів віддали б тому сусіду — і всьо. Через п’ятнадцять суток пацан вийшов би й далі б ганяв голубів. Как ні в чом не бивало. І всі голуби його були б живі. І та дрібна підлість, яку він зробив, усіма б уже забулася: ну, і так уже пацан постраждав. Правильно?

Пасічник усе зрозумів. Він стояв уже білий, як бумага ще без протоколу, і дивився на мене широко роззявленими очима. Як сова. Ну, як біла сова.

— Ну, а що ж наш участковый — у Голті? А нічого. Він усе знав, а нічого не зробив. А міг же посадити пацана без усяких.

— Як п-посадити? — образився Пасічник. — За що?

— Ой, я тебе умоляю! Кожну людину є за що посадити. Можна ж говорити, що він таким собі спортом займався — приманював голубів. А можна подивитися інакше: оскорблєніє дєйствієм. І всьо. І сидить. І всі голуби живі. Понімаєш?

Що таке оскорблєніє дєйствієм, Пасічник, схоже, не знав. Але кивнув. І я замовк. Стояв і дивився на голубів. І він дивився.

— А що т-т-того сусіда? П-п-посадили? — нарешті спитав він.

— Ні. А за що? Його ніхто не бачив. Ніяких свідєтєлів, понімаєш?

Чи то сонце почало яскравіше світити, чи очі мої відвикли від помірного світла, поки я дивився в небо на голубів, але коли я на нього глянув, то побачив, що він став іще білішим.

— Так шо будем дєлать, Вітю? — спитав я дуже добрим голосом.

Він мовчав і дивився на мене таким зляканим і подобострасним поглядом, що мені аж шкода його стало.

— Ну, Вітю? Що для тебе краще?

— А п-п-при чом тут я? Я вопще в-в-в Голті н-не б-б-був ніколи!

— Да, Вітю, не пойняв ти мене. Я тобі про Голту просто так розказав, для прикладу. Для наглядності просто. Вже й Голти давно нема — Первомайськ тепер, понімаєш? А ти викручуєшся. Думаєш, що турман зі сідловидним малюнком — це дрібничка, да? От і той пацан так думав. Це приклад такий, понімаєш?

— Який турман? Я тут при чом? — він уже майже кричав.

— Та я ж тебе про турмана й не питав, Вітю, — зовсім лагідно кажу я. — Я тебе зовсім про інше питав. Я питав, що для тебе краще: п’ятнадцять суток чи щоби хтось, например, спалив твою голуб’ятню? От про що я тебе питав. Бо приступлєніє — це як яйце. Маленьке таке яєчко. Його поклади голубці — вона й висидить. А якщо це не голубине яєчко, а, например, зміїне, то вилупиться гадюченя. І от я тебе про це й питаю. Що краще: яєчко розбити, щоб із нього ніхто не вилупився, чи потім дивитися, якої шкоди гадюка накоїла?

Знову він, як біла сова.

— Не знаєш? От і я не знаю… А посадить людину за мілке хуліганство — це, Вітю, раз плюнуть.

Я плюнув на землю й розтер черевиком плювок.

— Отак, Вітю.

— Що в-ви хочете? — спитав він дуже тихо.

Я б не почув, але здогадався. Я просто знав, що він мене про це спитає.

І тут я його вдєлав.

— Я хочу, Вітю, щоб ти мені сказав, хто у Варварці краде курей.

— А я откуда зн-н-н-наю? У н-нас у самих п-п-п’ять к-курок украли! — він аж скинувся. — Якби я знав, якби знайшов!..

— Та як же ти його знайдеш? — безнадійно махнув я рукою.

— Не його, а її! — бовкнув він і тут же приклав руку до рота.

Затулився ніби.

Я мовчав і чекав. І він мовчав. Ніби все сказав, що знав.

— Ну, Вітю, я ж чекаю. Ти думаєш, у мене так багато часу, що я тут буду з тобою цілий день разговарювать? Звідки ти знаєш, що це вона?

— Я не знаю. П-просто… Ну, нога дуже маленька. М-м-можна подумати, що д-д-діти крадуть. Т-так д-діти ж що!.. Нащо їм кури?

— Ох, ти, Пасічнику, і хлюст! — захоплено вигукнув я. — У нього курей крадуть, а він на ноги дивиться.

— Т-та н-на які н-ноги! — обурився він. — Я сліди б-бачив. К-к-кеди. Маленькі.

— А намалюй.

— А що їх м-м-малювать! — він узяв гілочку і почав водити по піску.

— Віть! Ну, як я твій пісок у планшет покладу? — я дістав із планшета зошит і олівець. — На ось, красиво намалюй.

І з’ясувалося, що він дуже добре малює. Він так майстерно зобразив слід, з усіма рівчачками на підошві, без жодної зайвої лінії!

— Ну, ти молодець! — сказав я.

І цілком щиро:

— Слухай, а ти не думав піти вчитися малювати? З тебе точно художник може вийти!

Пасічник ніжно зашарівся і махнув рукою. Мовляв, який там художник!

— Ну, гаразд. Я пішов, — сказав я. — А ти, Вітю, все ж таки з Колею помирися. Знайди спільну мову. Не доводь діло до війни.

І я пішов, не озираючись. А пішов я у центр, до раймагу. Може, там є такі кеди. Або були. Або й не було ніколи…

Розділ 5

Інна ще спала. Ну, це вона вміє. Я через неї регулярно запізнююся на перший урок. Її будинок на кілька метрів ближчий до школи (а всього — десь кілометр) за наш. Тому я заходжу вранці по неї, й ми йдемо разом. Тобто спочатку я сам сиджу і чекаю,