Костянтин Матвієнко - Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко

потрапило зовсім мало води, і вміст брезентового пакунка майже не намокнув. Проте пачка облігацій Гирлонського банку до половини була пробита осколком, тож частина цінних паперів розмокла уздовж розриву, але зі зворотного боку все ж знайшлося кілька цілих і майже сухих.

Втамувавши спрагу водою з лимоном та розділивши на двох плитку шоколаду, узялися приводити до ладу одяг. Нод зняв мокрі берці, аби дати подихати ногам та підсушити взуття. Тоді вдягнув камуфляжний однострій, який виявився у цілком пристойному стані. Одяг, у якому вони спали, довелося випрати у морі та розкласти на камінні сушитися. Можна було рушати, однак лише Нодові, бо Рамирові не було у чому. Умовилися, що якщо Нода раптом злапає поліція, він оголосить себе політичним утікачем та приведе поліцейських до місця кораблетрощі. А Рамир має сховати наплічник у надійному місці, щоб по нього можна було повернутися, коли їх відпустять.

— Ну й видон у твоєї величності, — сказав Рамир, прискіпливо оглядаючи друга з голови до ніг. — Волосся — мов корова лизала, мармиза подряпана, на щоці синець. А може, то засос від русалоньки зеленоокої? Он і на шиї теж.

— Вмієш ти додати впевненості, — пробурчав Нод, присівши, щоб зашнурувати трохи підсохлі берці. На мить промайнула думка: «А що, коли більше не побачимось?», але він прогнав її, побачивши щиру посмішку Рамира. — Бувай, — міцно потиснув руку «капітана».

Нод дістався траси. Виявилося, що повздовж неї прокладено доріжку для велосипедів. Йти нею було цілком зручно. Спочатку він рухався швидким кроком, а тоді перейшов на легкий біг. Позаду пролунав мелодійний сигнал. Нод відстрибнув на узбіччя, і повз нього проїхав велосипедист у рожевому спортивному костюмі, білих кросівках, великих темних окулярах і шоломі. Порівнявшись з Нодом, він привітно помахав рукою.

За кілометр з'явився вказівник. «Вас вітає місто Ард» — значилося на ньому. Дорога пішла похилим узвозом, відкрився вид на містечко. Воно спускалося трьома терасами до моря, і справді виявившись чималим, акуратно розпланованим та зеленим. Поміж котеджів здіймалося кілька круглих куполів. Храми, — здогадався Нод, згадавши лекції в Академії, де їм розповідали про «релігійний морок, що поглинув свідомість відсталих та забобонних людей на Заході». Середня тераса містила чималий майдан, а на ньому — споруду з годинниковою вежею.

— А ти, здається, не тутешній, — почув він за спиною.

Виявилося, що розглядаючи краєвид Арду, Нод не помітив за кущем щойно баченого велосипедиста, котрий зупинився перепочити. Точніше, велосипедистки. Це була літня жінка. Вона, знявши шолом, присіла на траву. Велосипед лежав поряд.

— Так, нетутешній, — відповів Нод. — Тут завше так порожньо?

— Сьогодні ж свято — День Рела. От усі й відсипаються перед вечірками.

— Не чув про таке свято, — прохопився Нод.

— О, тоді ти дуже здалеку. І вимова дивна. Невже аж із Конфедерації?

Нод усміхнувся і розвів руками, що можна було тлумачити як ствердну відповідь. Зауважив, що привітна бабуся не звернула жодної уваги на його вигляд. «Ото фарт, — всміхнувся до себе. — Таки зійшов у камуфляжі за туриста». Він поквапився поставити наступне запитання:

— То на честь чого свято?

— Від сьогодні Рел починає віддалятися від Деоли. Денні дощі слабшатимуть, а тоді зовсім припиняться. У нас цей день відзначають карнавалом, увечері виставляють просто неба столи з наїдками й напоями, — радо пояснювала бабця, — феєрверки запускають.

— То сьогодні в Арді ніхто не працює?

— Ні, звичайно!

— А Банк?

— Щоб ти знав, відділення Князівського банку працює завжди. А тобі що, до Банку треба?

— Так.

— Тоді йди он до ратуші, — вона вказала на башту з годинником. — Праворуч від неї через провулок буде Банк.

— У такому вигляді мене туди, мабуть, не пустять, — він поглянув на ще мокрі берці, на які пристала пилюка та вже проступали розводи від солі.

— Туди пускають у будь-якому вигляді — були б гроші. А де твої речі? Де ти спинився? У самому Гирлоні? Де саме?

— Так, у таверні «Тод і Нод», — згадав Нод єдину назву, яку знав у Князівстві, окрім власне Банку.

— Чула про неї. Кажуть, респектабельний заклад.

— А крамниці сьогодні працюватимуть?

— Еге, але до півдня. Ну, бувай, — вдягнувши шолом, бабуся хвацько покотила далі.

Керуючись її настановами, Нод дістався до Банку. Нечисленні перехожі з подивом (утім, не надмірним) позирали на нього і квапилися у своїх справах. Сам Нод витріщався на вітрини ще зачинених крамниць. Такого розмаїття харчів та одягу він не міг собі навіть уявити.

Банк саме відчинив свої масивні парадні двері. Над ними висів бронзовий щит, увінчаний князівською короною, а на ньому була викарбувана відкрита мушля з перлиною всередині — герб Князівства Гирлон. Немолодий охоронець у вестибюлі чемно поцікавився, що йому потрібно, і почувши, що Нод хоче обміняти облігації на пред'явника, вказав на вхід до касової зали. Там було порожньо, не рахуючи ще двох оманливо розслаблених охоронців, які підпирали стіну під портретом у визолоченій рамі. На портреті був зображений огрядний червонолиций чоловік у князівській короні, синій мантії, білому мундирі з перламутрово-синьою стрічкою через праве плече та восьмикутною орденською зіркою.

Молоденька касирка взяла у Нода облігацію, покрутила її у руках, сховала під стіл і з погано прихованою цікавістю поглянула на відвідувача. Тоді, попросивши зачекати хвильку, вийшла у сусіднє приміщення. Нод почувався непевно. Острах, який більш-менш вдавалося тамувати до цього, раптом дався взнаки тремтінням усього тіла. Аби приховати свій стан, юнак зробив кілька кроків залою, підійшов до портрету, розглядаючи його ніби знічев'я. «Авур IX — Суверенний Князь Гирлону», — прочитав на табличці унизу рами. Касирка, нарешті, повернулася та чемно покликала Нода до віконця. Пояснила, що за такою значною сумою мусила спуститися до сховища. Виявилося, що п'ятсот гирлонських дукатів — це доволі багато. Нод не показав виду, що здивований цим. Розклавши отримані гроші по кишенях однострою, він вийшов на вулицю.

Від ратуші пішохідний бульвар спускався до бухти. Набережна облямовувала її підковою. Море було цілком спокійне, хоча й непривітного свинцевого кольору. Західний край набережної закінчувався мостом, під яким у бухту вливалася стрімка річка. Ардана, а за нею вже Ланод — визначив Нод за двома прапорами на середині мосту — гирлонським та ланодським. На набережній було чимало ошатних крамниць і заквітчаних кав'ярень. Останні вже відчинилися. Нод замовив собі яєчню з беконом та каву. Молодій офіціантці, яка поспівчувала його пошарпаному