Муракамі Харукі - Погоня за вівцею, Муракамі Харукі

Місто багатіло, щораз краще облаштовувалося. Побудували початкову школу, міську управу і поштове відділення. Освоєння Хоккайдо загалом завершилося.

Коли всі пустирі до останку розорали, серед синів незаможних селян з'явилися такі, що потяглися в пошуках нових земель у Маньчжурію і на Сахалін. Серед подій 1937 року я натрапив у книжці на таку згадку про Професора Вівцю: "Як службовець Міністерства сільського господарства та лісівництва побував у Кореї і Маньчжурії, де проводив глибокі наукові дослідження… У тридцятидворічному віці за власним бажанням подав у відставку і в гірській долині на північ від Дзюнітакі заснував овечу ферму". Більше — ні до ні після — про Професора Вівцю у книжці не писалося. Видно, її автор як історик-краєзнавець, переходячи до опису подій у місті в епоху Сьова[24], добряче занудьгував: його розповідь стала уривчастою, речення — трафаретними. Її стиль втратив багато чого із свіжості, якою вирізнявся тоді, коли мова йшла про хлопця-айна.

Перестрибнувши з 1938 до 1965 року, я вирішив прочитати розділ "Місто сьогодні". Звичайно, під "сьогодні" автор розумів 1970 рік, який насправді не стосувався нашого "сьогодні". Справжнім нашим "сьогодні" був жовтень 1978 року. Зрештою, коли хтось береться писати історію якогось міста від давнини до сучасності, йому обов'язково доведеться торкнутись і сьогодення. Бо ніхто не зможе заперечити того, що "сьогодні" — це "сьогодні", навіть якщо воно швидко втрачає свою "сьогоднішність". Якби "сьогодні" перестало бути "сьогодні" — історія не була б історією.

За словами автора "Історії Дзюнітакі", у квітні 1969 року в місті проживало п'ятнадцять тисяч чоловік, тобто на шість тисяч менше, ніж десять років тому. На його думку, таке різке зменшення чисельності населення відбулося головно внаслідок відходу людей від заняття сільським господарством, а призвела до цього як зміна структури виробництва в процесі бурхливого економічного розвитку, так і специфіка сільського господарства Хоккайдо в умовах холодного клімату.

А що ж сталося з полями, коли селяни виїхали? Заросли чагарником. Землю, яку прадіди і прабаби полили кривавим потом, розчищаючи від кущів і дерев, внуки знову перетворили на ліс… Дивина та й годі!

З цієї причини основні галузі промисловості в Дзюнітакі сьогодні — лісозаготівельна і деревообробна. У місті побудовано кілька невеликих лісопилень, і мешканці Дзюнітаки виготовляють там дерев'яні коробки для телевізорів, підставки для дзеркал, сувенірних ведмедиків та іграшкових айнів. Колишній громадський барак переобладнано в музей перших поселенців, де виставлено тодішнє сільськогосподарське знаряддя і посуд. Зберігаються у ньому також речі місцевих хлопців, які загинули на російсько-японській війні. Так само, як і коробочка бенто зі слідами зубів бурого ведмедя. І навіть повідомлення з рідного села, в яких кредитори відмовилися від претензій до збіглих селян.

Однак, чесно кажучи, сучасне Дзюнітакі — страшно нудне місто. Його мешканці, прийшовши з роботи додому, в середньому години чотири дивляться телевізор перед тим, як лягти спати. Їхня активність під час виборів досить висока, але кандидатура переможця завжди відома наперед. Місто живе під гаслом: "За багату людську душу серед багатої природи!" Принаймні так сповіщав рекламний щит на площі перед залізничною станцією.

2. Подальший занепад Дзюнітакі й вівці

Пересівши в Асахікава на інший поїзд, що прямував на північ, ми перебралися через перевал Сіоґарі. Наш маршрут майже збігався з дорогою, якою дев'яносто вісім років тому йшли хлопець-айн і вісімнадцять бідних селян.

У промінні осіннього сонця чітко вимальовувалися залишки первісного лісу і вогненно-багряне листя горобини. Повітря було нерухомим і прозорим. Настільки, що від тривалого погляду на цей краєвид починали боліти очі.

Вагон спочатку був порожній, але на півдорозі ввалилася юрба старшокласників і старшокласниць, що їхали до школи, — і до краю заповнили його шумом, радісними вигуками, запахом лупи, незрозумілою тріскотнею і нестримною статевою жагою. Така атмосфера оточувала нас протягом десь півгодини, поки на наступній зупинці дітвора раптом не зникла. Вагон спорожнів, і знову настала тиша.

Розділивши плитку шоколаду на двох, ми почали його жувати і поглядати у вікно. Сонячне проміння безгучним дощем лилося на землю. Все у вікні здавалося далеким — як у біноклі, повернутому задом наперед. Якийсь час подружка ледь-ледь насвистувала мелодію "Johnny В. Goode". Ми ще ніколи так довго не мовчали.

Коли ми зійшли з поїзда, було вже пополудні. Опинившись на платформі, я рішуче потягнувся і глибоко вдихнув повітря. Воно було настільки свіжим, що, здавалось, легені звело. Теплим промінням сонце пестило шкіру, але повітря на градусів два-три було холодніше, ніж у Саппоро.

Уздовж залізничної колії тяглися цегляні стіни кількох старих складів, а поряд з ними у вигляді піраміди завдовжки три метри лежали стоси колод, вологих і почорнілих від учорашнього дощу. Коли поїзд, на якому ми приїхали, вирушив, навколо не залишилося ні душі, і тільки нагідки на клумбі хилиталися під прохолодним вітром.

З платформи нам відкривалося типове містечко глухої провінції. З невеличким універмагом, кривулястою центральною вулицею, автобусною станцією на десять маршрутів і туристичним бюро. Від одного погляду пропадала цікавість до нього.

— Ми вже приїхали? — спитала подружка.

— Ні, нам доведеться пересісти тут на ще один поїзд. А кінцева наша мета — набагато-набагато менше містечко… — Я позіхнув і ще раз глибоко вдихнув повітря. — Тут — так би мовити — проміжний пункт. Саме в ньому перші поселенці звернули, на схід.

— Які це перші поселенці?..

У залі очікування я сів перед холодною гасовою пічкою і до прибуття наступного поїзда в загальних рисах розповів подружці історію Дзюнітакі. Оскільки хронологія за роками правління імператорів досить заплутана, я скористався даними, зведеними в кінці "Історії Дзюнітакі", і створив просту на окремій сторінці записника. На лівій половині сторінки я вписав дати історії Дзюнітакі, а на правій — головні події тогочасної Японії. Вийшла досить-таки вражаюча таблиця.

Наприклад: 1905 рік. Падіння Порт-Артура, син хлопця-айна гине на війні. Якщо не помиляюся, того ж року народився Професор Вівця. Поволі між окремими історичними подіями став простежуватись якийсь зв'язок.

— Якщо це правда, то виходить, начебто японці жили тільки від війни до війни! — сказала подружка, розглядаючи мою таблицю.

— Начебто, — погодився я.

— Чого ж так сталося?

— Складне запитання… Одним словом не поясниш.

— Гм-м!

Зал очікування, як це здебільшого трапляється на станціях, був порожнім і непривітним. Лавки страшно незручні, попільниці забиті відвологлими недокурками, повітря затхле. На стінах — кілька рекламних плакатів туристичних фірм й оголошення про розшук злочинців. Крім нас, у залі було ще троє — дідок у светрі з верблюжої вовни і жінка з чотирирічним сином. Дідок сидів на лавці незворушно, уп'явшись очима в літературний часопис. Сторінку за сторінкою перегортав через хвилин п'ятнадцять так, наче відривав від пластиру. Жінка зі сином скидалися на втомлену подружню пару.

— Зрештою, всі вони жили бідно і, напевне, сподівалися, що, як пощастить, із злиднів можна вибратися, — сказав я.

— Як селяни Дзюнітакі?

— Саме так. Ось чому поселенці все життя відчайдушно обробляли землю. Але більшість з них умерла, так і не розбагатівши.

— Чому?

— Бо земля тут така! Клімат на Хоккайдо холодний і через кожних кілька років мороз обов'язково вибиває посіви. Як урожаю не збереш, самому немає чого їсти і продати нема чого. А як нічого не продаси — не купиш ні гасу, ні насіння, ні розсади на наступний рік. Тому й доводиться позичати гроші у лихварів під заставу землі. Однак урожай на цій землі не настільки високий, щоб можна було сплатити шалені відсотки. Врешті-решт землю в тебе забирають. Саме таке розорення і зводить більшість селян до простих орендарів…

Я перегорнув кілька сторінок "Історії Дзюнітакі" і прочитав подружці:

— У 1930 році відсоток селян-одноосібників від загальної кількості населення Дзюнітакі скоротився до сорока п'яти. Вони зазнали подвійного удару — великої економічної кризи і неодноразового вимерзання врожаю.

— Яка несправедливість! Тяжкою працею вони освоїли землю, але кінець кінцем не змогли втекти від своїх боргів… — зробила висновок подружка.

До відправлення поїзда залишалося хвилин сорок, і подружка вирішила прогулятися по місту. Я залишився в залі очікування і, попиваючи колу, розкрив на перших сторінках іншу книжку. Хвилин десять намагався читати, але врешті-решт передумав і поклав книжку в кишеню. У голову ніщо не лізло. В ній метушилися вівці, голосно хрумаючи літерами, які я їм підкидав. Я заплющив очі і зітхнув. Тишу прорізав гудок поїзда, що проїжджав без зупинки через станцію.

За десять хвилин перед відходом поїзда подружка вернулася з пакетом яблук. Ми пополуднували яблуками і сіли у вагон.

Можна сказати, що поїзд був на межі руїни. Дерев'яна підлога у м'яких місцях стерлася настільки, що утворилися жолоби; під час ходьби по ній тіло так і гойдалося в різні боки. Ворс на обшивці сидінь майже повністю виліз, спинки здавалися на дотик хлібом місячної давності. У вагоні висіла фатальна суміш запахів з туалету і гасу. Хвилин десять я витратив на те, щоб підняти вікно і впустити знадвору повітря; та коли поїзд набрав швидкості і до вагону влетіла хмара піщинок — мені довелося так само довго вікно опускати.

Поїзд складався з двох вагонів і загалом уміщав п'ятнадцять пасажирів, тісно з'єднаних між собою міцними кайданами байдужості і втоми. Дідок у светрі з верблюжої вовни все ще читав літературний часопис. Судячи із швидкості його читання, часопис вийшов у світ місяців три тому. Огрядна жінка середніх літ утупилася очима в одну точку з таким виглядом, з яким музичний критик вслухається у фортепіанну сонату Скрябіна. Я простежив за напрямом її погляду, але нічого, крім порожнього простору, не побачив.

Усі діти сиділи тихо. Ніхто не галасував, не бігав сюди-туди по вагону і навіть не намагався визирнути за вікно. Іноді хтось кашляв так сухо, наче щипцями для вуглин бив по голові мумії.

На кожній зупинці хтось виходив.