Мирний - Повія, Мирний

ви на ме­не! - мо­вив дяк, ви­хи­лив­ши чар­ку го­рiл­ки. - У ме­не он зу­бiв у ро­тi не­має!.. - I вiн по­ка­зав йо­му свої почор­нiлi яс­на.

- А на­що тут зу­би? Щоб по­цi­лу­ва­ти та ще й уку­си­ти! - жар­ту­вав Ко­лiс­ник.

Люди аж роз­ляг­ли­ся кру­гом, а ста­ра дя­чи­ха на ли­цi мi­ни­ла­ся та очи­ма, як вiдьма, во­ди­ла. Дяк мер­щiй под­рав­ся по­мiж людьми у кух­ню.

- Ви та­ки йо­го сте­ре­жiть, Єфро­си­нiя Анд­рiївна, - цьку­вав Ко­лiс­ник. - Ви не вда­ряй­те на те, що зу­бiв у йо­го не­має. Вiн i без зу­бiв нi­ко­му не дає спус­ку. А що, ко­ли б йо­му зу­би!

- Хiба я не знаю? - грим­ну­ла дя­чи­ха. - Знаю! Про­жи­ла со­рок лiт з ним - знаю! Ска­за­но: як же­ре­бець той!

Крик ре­го­ту зняв­ся кру­гом неї i роз­ко­тив­ся по всiх ха­тах. Лю­ди - лос­ком ля­га­ють, аж за жи­во­ти бе­руться; а Ко­лiс­ник - хоч би то­бi морг­нув - тiльки очи­ма грає.

- Правду, свя­ту прав­ду мо­ви­те, Єфро­си­нiя Анд­рiївна, - клi­пає вiн, - нес­те­мен­ний же­ре­бець! От i те­пер: чо­ло­вiк у кух­ню тi­кає? Знаємо ми… Ста­рий, а хит­рий… Там у Пет­ра Лу­ки­ча но­ва най­мич­ка та ще, не взяв її во­рог, кри­жас­та та­ка… Он ку­ди йо­го тяг­не! Он ку­ди вiн стри­же!

Дячиха аж за­пi­ни­ла­ся i, роз­пи­ха­ючи лю­дей, пом­ча­ла­ся у кух­ню. Лю­ди ре­го­та­ли; де­ко­му за­ма­ну­ло­ся пi­ти подиви­тись, що бу­де з дя­ком.

- Ходiмо! - кли­ка­ли Ко­лiс­ни­ка.

- Хан їм! - од­ка­зав той. - По­чу­да­чи­ли - хо­дi­мо зап'ємо. Хто по­тяг у кух­ню, хто пi­шов за Ко­лiс­ни­ком до сто­лу, де по­важно роз­сi­ли­ся ба­тюш­ка, ди­якон, Ру­бець, Книш.

- Що те­пер на­ша служ­ба? якiї на­шiї до­хо­ди? - мо­вив ба­тюшка до Руб­ця. - Як у па­нiв хрес­тя­ни бу­ли - ото так! То­дi - до­хо­ди! Бог дав свя­то­ за­раз i ве­зуть то­бi з еко­но­мiй: той - то­го, той - дру­го­го… цi­ли­ми ху­ра­ми… А те­пер що? З отих ша­гiв по­тяг­неш? Та ще й то як поч­нуть дi­ли­ти!

- Господь не ос­ку дi­ває в своїй ми­лос­тi! - пiд­во­дя­чись, га­рикнув ди­якон i по­тяг­ся до чар­ки.

Молодий ба­тюш­ка тiльки го­ло­вою скрут­нув.

- Любимець про­то­по­пiв, так йо­му нi­чо­го, - мо­вив ти­хо, зiтх­нув­ши.

- А вже в нас про­то­поп! - до­дав Ру­бець.

- Христос воск­рес! - на­че з ве­ли­ко­го дзво­на вда­рив дия­кон.

- Воiстину! - од­ка­зав Ко­лiс­ник, пiд­хо­дя­чи до йо­го.

- От!-зрадiв ди­якон. - Оце так! А то бiд­кається!.. До­хо­дiв не­має; мо­ло­дiй по­па­дi шиньйо­нiв справ­ля­ти нi з чо­го, - бу­бонiв вiн до Ко­лiс­ни­ка бу­цiм ти­хо, а так, що усi чу­ли. - Хай мен­ше по­па­дю пус­кає з па­ни­ча­ми ви­ход­жу­ва­ти, то й дохо­ди бу­дуть, - до­дав i поб­рав­ся геть.

За сто­лом по­ча­ли су­ди­ти про­то­по­па. Заг­ни­бi­да ка­зав, що не лю­бий вiн усiм па­ра­фi­янам, з жи­во­го й вми­ру­що­го де­ре: же­ни­ти­ся хто хо­че - як не двад­цять п'ять руб­лiв, то й не по­вiн­чає, уми­рає хто - ло­жи де­сять руб­лiв, а хрес­ти­ти - го­туй три кар­бо­ван­цi. Ру­бець ви­чи­ту­вав йо­го про­ви­ни пе­ред по­кiй­ним от­цем Гри­го­рiєм: вiн йо­го до то­го до­вiв! вiн йо­го у мо­ги­лу вло­жив! Книш чу­ду­вав усiх ти­ми бу­ма­га­ми, якi лу­ча­ло­ся йо­му стрi­ва­ти в по­лi­цiї… Отець Ми­ко­лай тiльки гли­бо­ко зiт­хав.

А в кух­нi тим ча­сом сто­яв не­са­мо­ви­тий ре­гiт. Ре­го­та­ли з па­ла­ма­ря. Ря­бий та не­га­муз­ний, вiн ко­ли ски­нув чар­ку-другу, за­раз до ко­го-не­будь i за­ли­цяється. Чи бу­де то ста­ра ба­ба, чи за­мiж­ня мо­ло­ди­ця, - в од­ну шку­ру - ви­ходь та й ви­ходь за нього за­мiж! У йо­го - i ха­та своя, i скри­ня є; у скри­нi су­воїв з де­сять по­лот­на. I зем­лi йо­му з ру­ги перепа­дає де­ся­тин до п'яти; з круж­ки до­во­диться руб­лiв п'ятде­сят: та ще не без то­го, що й за подз­вiн хто пе­ре­ки­не. Вiн один знає, по ко­му i як дзво­ни­ти. Хто скiльки дасть - так i дзво­ниш! Даєш ти грив­ню - на грив­ню задз­во­ню, сорокiвк­у - на со­ро­кiв­ку, а за кар­бо­ван­ця - так одк­ле­паю, що аж плач роз­би­ра­ти­ме! Ка­жуть: лег­ко дзво­ни­ти - по­тяг за хвiст, та й усе! Та нi: i до дзво­на з нев­ми­тою пи­кою не йди!

Усi зна­ли, що вiн жо­на­тий; один вiн не приз­на­вав, бо та­кий п'яний вiн­чав­ся, що й свi­ту не ба­чив. До то­го i жiн­ка не жи­ла з ним, а хи­ля­ла­ся по шин­ках, во­ло­чи­ла­ся з москаля­ми­. Тве­ре­зий - вiн був тих­ший во­ди, ниж­чий тра­ви; за­те, як ски­нув чар­ку-дру­гу - де те i зав­зят­тя вiзьметь­ся: бадьо­риться, хвас­тається, сло­ва­ми, як го­ро­хом, сип­ле.

От i те­пер. Чи дав­но вiн си­дiв у кух­нi на ла­вi са­мо­тою, звi­сив­ши на гру­ди свою по­ну­ру го­ло­ву? Йо­го нiх­то не про­хав ви­пи­ти-за­ку­си­ти, вiн нi­ко­му нi­чо­го не ка­зав. Хрис­тя, сто­ячи ко­ло пе­чi i по­зи­ра­ючи на йо­го, ду­ма­ла: чо­го сей чо­ловiк си­дить сам со­бi, не їсть, не п'є i нiх­то йо­го не припро­хує? Так бу­ло, по­ти у кух­ню не на­вер­нув­ся товс­тий кра­мар.

- Тимофiю! А ти чо­го си­диш тут, по­ну­рив­ся, не п'єш, не їси? - i, не­дов­го ду­мав­ши, ухо­пив йо­го за ру­ку й по­тяг до сто­лу.

Недовго во­ни там про­бу­ли, та на­зад вер­нув­ся Ти­мо­фiй уже дру­гим чо­ло­вi­ком: ви­рiв­няв­ся-вип­ря­мив­ся, очi гра­ють, бро­ви так i хо­дять, ще й своїми то­неньки­ми ву­са­ми мор­гає. Хрис­тя нi­як не здер­жа­ла­ся, щоб не зас­мi­яти­ся.

- Ти чо­го ре­го­чеш? Ти хто та­ка? - при­сi­кав­ся вiн до Хрис­тi, мор­га­ючи так чуд­но бро­ва­ми, що та аж на­ту­жується, щоб не смi­яти­ся, та нi­як не здер­житься.

- Та се… - по­чав товс­тий кра­мар, лед­ве язи­ка у ро­тi по­вер­таючи, - дiв­чи­на!

- А ко­ли дiв­чи­на, то чо­му за­мiж не йдеш? - пи­тає Ти­мо­фiй.

- Та во­на б, мо­же, i теє… та, бач, не трап­ляється же­ни­ха.

- Ху! - хук­нув Ти­мо­фiй. - Яко­го то­бi же­ни­ха тре­ба?

- Сватай, Ти­мо­фiю, - хтось ска­зав з ку­пи, що по­ча­ла зби­ратися кру­гом їх.

- А що? Хi­ба не пi­деш? Ти не ди­вись, що заб­ро­дивсь, аби ха­ляв не по­ка­ляв! - скрик­нув вiн, туп­нув­ши но­гою, як пi­вень, i морг­нув усом так, що усi аж за жи­во­ти вхо­пи­ли­ся.

Як грiм, гур­ко­тiв ре­гiт по ха­тi, та Ти­мо­фiй на те не вда­ряв. Вiн бли­зенько пi­дiй­шов до Хрис­тi, по­чав лю­бенько за­глядати їй у вi­чi. Хрис­тi спер­шу бу­ло смiш­но, а як на­су­ну­ли лю­ди ди­ви­ти­ся, то їй i со­ром­но ста­ло, i страш­но… Опу­стивш­и у зем­лю очi, во­на геть по­да­ла­ся до ко­черг. Ти­мо­фiй за нею.

- Серденько! - скрик­нув вiн тон­ко та го­лос­но i аж пiдско­чив.

- Чого ви прис­та­ли до ме­не? Гетьте! - об­раз­ли­во одказа­ла­ Хрис­тя.

- Панiкадило ду­шi моєї! - гук­нув вiн уд­ру­ге, уда­рив­ши сам се­бе ку­ла­ком у гру­ди.

Люди так i по­ко­ти­ли­ся зо смi­ху, а Ти­мо­фiй стоїть пе­ред Хрис­тею, б'є се­бе в гру­ди та ви­чи­тує.

- Се та, ко­го жаж­да­ла ду­ша