Старицький М. П. - Не судилось!, Старицький М. П.

нівелюється гострота стосунків поміщика і селян, особливо в I дії, вихід 7 (значно скорочений, порівняно з текстом, надрукованим в альманасі «Рада»). У першому варіанті на питання Ляшенка про настрої серед селян Шльома відповідав: «Та кажуть, що пан із нас жили тягне, а йому ще хочеться олію видушувати». Після чого Ляшенко гнівно вигукує: «Ач, гадюки!» і разом з Шльомою розробляє акції, спрямовані проти селян. Але вже у другому варіанті наведену репліку Шльоми знято, а Ляшенко не лише не пристає на його пропозицію, а й обурюється нею: «Як ти смієш, жидюго, мені й радить таке? Щоб я став обдирати своїх селян? Та коли вони й кріпаками були, то на наш рід ніхто не скаржився... а ти, іудо, на що підбиваєш?»

У першому цензурному варіанті автор подав дуже скорочений виклад сцени зустрічі Павла Чубаня з селянами - вихід 8 у II дії. Це, власне, єдине, збережене на сьогодні рукописне свідчення про наявність цієї сюжетної лінії у п’єсі, оскільки автограф втрачений і в першодруку ця сцена відсутня.

 

Павло, Дмитро, 1-й і 2-й хазяїн.

 

Дмитро (тихо підкрадається). Павло Платонович! То ви?

Павло. Я.

Дмитро. Тут давно прийшло кілька хазяїв, хочуть побалакати з вами.

Павло. Добре. Клич їх сюди!

Дмитро (одійшовши, маха). Ідіть!

Павло (підходить до руїни). Сюди, панове, тут безпечно.

 

Люди скидають шапки.

 

Здрастуйте, здрастуйте! (Подає руки.) Та надівайте шапки: я не пан і не батюшка.

 

Люди надівають.

 

Ну, в чім же, панове, річ?

Дмитро. Та тут біда, Павло Платонович: пан позаорював прогони та ще силує - або кучугури на наші добрі землі зміняти, або щоб ми їх купили.

1-й хазяїн. Та ще й ціну править, як за рідного батька.

Павло. То-то бо й горе! Приніс хтось із волості «Положеніє»?

2-й хазяїн (вийма з-під поли). Приніс. Писаря напоїв та й викрав.

Павло. Давайте ж я прочитаю й розтлумачу усі вам закони!

Всі хазяї. Велике спасибі! Якщо ласка.

 

Всі заходять у руїну. Засвічується вікно.

 

У другому варіанті цю сцену знято зовсім.

Поступово усувалися моменти, що стосувалися питань національної культури і могли сприйматися як «пропаганда украинофильства». Навіть слово «украинофильский» скрізь знімається. У I дії (вихід 2) першого та другого варіантів Белохвостов (Білаш) говорить: «А ваш украинофильский идеал...» Уже в третьому варіанті в цій репліці слова «украинофильский» немає. У тій же I дії на питання Анни Петрівни: «Об чем у вас тут спор?» Білаш відповідав: «Об украинофильстве». У третьому варіанті рукопису цю відповідь закреслено, а зверху написано: «Теоретические вопросы». У третьому варіанті усунуто в I дії відповідь Михайла Бєлохвостову відносно «выдуманного диалекта» - української мови: «Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатись» (і далі до кінця репліки).

Старицький особливо активно змушений був переробляти п’єсу в третьому варіанті - скорочувати, міняти діалоги, нівелювати соціальну суть драми. Якщо в першому і другому варіантах Михайло в суперечці з Бєлохвостовим говорить: «Ви всі вихваляєтесь любов’ю до всього люду»... (і далі), то в третьому варіанті він (у цій редакції - Грицько) виголошує: «Я бажаю русской земле правды и добра и молю господа за царя, що освободив миллионы». В останній дії випущено слова Пашки: «Там Дмитра ловлять... Панський двір горить», замість них вписано ремарку - опис зовнішніх ефектів, що мали створювати враження пожежі. У фіналі п’єси Павло тужить з приводу божевілля Михайла, а не викриває «панську поезію».

У четвертому варіанті п’єси з цензурним дозволом як сюжетна лінія залишилась тільки історія про панича, що занапастив дівчину-селянку. В такому спотвореному проти первісного авторського задуму вигляді п’єсу вперше побачили глядачі 10 грудня 1885 р. у Воронежі. Постановка була здійснена трупою М. Старицького під його керівництвом. У цій редакції драма йшла лише один рік. 9 січня 1887 р. в переробленому вигляді вона була показана в Москві.

Встановити, який саме з кількох варіантів був відновлений, важко, але на підставі рецензій на спектакль можна твердити, що зміст п’єси відрізнявся від тексту цензурного примірника. Було змінено склад дійових осіб, перейменовано героїв. Як і в першому варіанті, Олеся знову стала Катрею, панич Грицько (Жорж) - Михайлом, з’явилася гувернантка Жозефіна (а логічно, що й Зізі), дядько Олександр лише згадується.

Очевидно, робота над п’єсою тривала і в наступні роки. Так, у 1889 р. вона мала п’ять дій, а з 1890 р. була відновлена назва «Не судилось», яка надалі вживалась паралельно з назвою «Не так сталося, як жадалося». Вірогідно, що ці зміни наближали твір до першого, забороненого варіанта (див.: Український драматичний театр. К., 1967, с. 215).

Поява друком драми М. Старицького «Не судилось», а також вистави її в театрі викликали широкий резонанс у культурних колах. Високу оцінку дав драмі І. Франко: «Що ж до праці д. Старицького на драматичнім полі, то досить буде згадати його прегарну драму «Не судилось», щоб оцінити її по заслузі» (с. 262). Серед відгуків на п’єсу зустрічались грунтовні рецензії. В одній з них відзначалось, зокрема, що в цій п’єсі М. Старицький порушив «дуже серйозні і в той же час вдячні для драми сторони тодішнього життя малоруського інтелігентного суспільства» («Искусство», 1883, № 42, с. 507).

Навіть упереджено настроєний до М. Старицького М. Костомаров писав: «Тепер, по чистій совісті, не можемо не визнати новий самобутній твір цього письменника одним з кращих у своєму роді і вартих уваги явищ у... малоруській літературі. Автор зачепив найважливіші струни сучасного суспільного життя, розкрив недугу, яка відчувається всюди в наш час, і зобразив її в таких рисах, в яких вона проявляється в сучасному суспільстві» («Киевская старина», 1883, кн. 9-10, с. 297). Український літературознавець, член-кореспондент Петроградської АН М. Петров стверджував, що п’єса є справжньою епохою в творчості М. Старицького та етапною в українській літературі загалом (Петров Н. И. Очерки истории украинской литературы XIX ст. К., 1884, с. 455).

З великим успіхом