Стендаль - Червоне і чорне, Стендаль

й грізного бога. Ці слуги немічні, гнані, вбивані на землі, як ви це бачите з кривавої ран святого Климента, але вони торжествують на небесах. Адже ви завжди пам’ятатимете, о юні християнки, цей день, і ви зненавидите нечестя, чи не так? Ви залишитесь навіки вірні господу богу, великому, грізному, але такому милостивому?

З цими словами єпископ велично підвівся.

- Ви даєте мені обіт у цьому? - промовив він, натхненно простягши руку.

- Даємо обіт,- пролепетали дівчата, захлинаючись від ридання.

- Я приймаю вашу обітницю в ім’я господа караючого,- додав єпископ громовим голосом. І церемонія була закінчена.

Сам король плакав. Тільки через довгий час по тому Жюльєн знайшов у собі досить холоднокровності, щоб спитати, а де ж, власне, кістки святого, що були прислані з Рима Філіппові Доброму, герцогу Бургундському. Йому пояснили, що вони сховані всередині тої чарівної воскової фігури.

Пан де Ла-Моль наказав роздати селянам десять тисяч пляшок вина. А ввечері у Вер'єрі ліберали влаштували ілюмінацію своїх будинків у сто разів краще, ніж роялісти. Перед від'їздом король відвідав пана де Муаро.

XIX. МИСЛИТИ - ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ

 

 

Суєтна метушня щоденних подій заслоняє справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав

 

 

Розставляючи на місце меблі в кімнаті, де гостював пан де Ла-Моль, Жюльєн знайшов аркушик цупкого паперу, згорнутий вчетверо. Внизу на першій сторінці він прочитав:

«Його ясновельможності маркізові де Ла-Молю, перу Франції, кавалеру королівських орденів і т. ін., і т. ін.».

Це було прохання, написане грубою рукою куховарки.

 

«Пане маркіз!

Я все своє життя дотримуюсь релігійних принципів. Я був у Ліоні під ядрами гармат під час облоги дев'яносто третього року, хай буде проклята його пам'ять. Я причащаюсь, ходжу до обідні до нашої парафіяльної церкви щонеділі. Ніколи я не пропускав святої паски, навіть у дев'яносто третьому, хай він буде проклятий. Моя кухарка,- до революції в мене було багато челяді,- моя кухарка у п'ятницю варить пісне. Я користуюсь у Вер'єрі загальною повагою, насмілююсь сказати, цілком заслуженою. В процесіях ходжу під балдахіном поруч з паном кюре і паном мером. В урочисті свята несу велику свічку, куплену на мої власні гроші. Про що посвідки є в Парижі в міністерстві фінансів. Я прошу в пана маркіза дати мені завідування вер'єрською лотерейною конторою, адже це місце так чи інакше буде незабаром вільне, бо особа, що його тепер посідає, дуже хвора і до того ж голосує на виборах не так як слід і т. ін.

Де Шолен»

 

На полях прохання була зроблена рекомендаційна приписка за підписом де Муаро, що починалась таким рядком:

«Я мав честь згадувати вчора про благонадійного суб’єкта, який звертається з цим проханням» і т. ін.

«Отже, навіть цей йолоп Шолен показує мені, яким шляхом треба йти»,- подумав Жюльєн.

Минув тиждень з того часу, як король побував у Вер’єрі, і від нескінченних безглуздих пересудів, пліток, об’єктами яких по черзі були сам король, єпископ агдський, маркіз де Ла-Моль, десять тисяч пляшок вина, знеславлений бідолаха Муаро, що, сподіваючись одержати хрест, вийшов з дому лише через місяць після падіння,- від усіх смішних пліток лишились тільки балачки про непристойну безсоромність, з якою «пропхнули» в лави почесної варти отого Жюльєна Сореля, сина тесляра. Варто було послухати, як обурювались багаті фабриканти вибивних тканин, що, сидячи з ранку до вечора в кав'ярні, до хрипоти проповідували ідеї рівності. Ця погордлива жінка, пані де Реналь,- ось хто придумав таке неподобство. Але чому? Великі очі й свіжі щоки абатика Сореля говорили про це досить ясно.

Невдовзі після того, як сім'я мера повернулась до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав-Ксав'є захворів: пані де Реналь раптом пройнялася докорами сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за кохання послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшенний гріх вона дала себе втягти. Хоч пані де Реналь була глибоко віруюча, але раніше вона не думала про те, який тяжкий її злочин перед богом.

Колись, у монастирі Сакре-Кер, вона безтямно любила бога; тепер вона так само несамовито його боялася. Болісна внутрішня боротьба була тим жахливіша, що її страх нітрохи не корився розуму. Жюльєн побачив, що розумні міркування не тільки не заспокоювали пані де Реналь, а, навпаки, дратували, бо їй здавалось, що це диявольська мова. Але Жюльєн сам дуже любив маленького Станіслава, і вона охоче говорила з ним про хворобу хлопчика. Стан його ставав дедалі тяжчим. Караючись безнастанними докорами сумління, пані де Реналь зовсім перестала спати й весь час похмуро мовчала: якби вона розтулила уста, то покаялася б перед богом і людьми в своєму злочині.

- Благаю вас,- казав їй Жюльєн, як тільки вони залишилися самі,- не говоріть ні з ким; хай я буду єдиним довіреним ваших мук. Якщо ви ще кохаєте мене, не кажіть нічого: ваші признання, не можуть вилікувати нашого Станіслава.

Але його умовляння не впливали на неї; пані де Реналь забрала собі в голову, що для вмилостивлення розгніваного бога вона повинна або зненавидіти Жюльєна, або втратити сина, і саме тому, що не могла зненавидіти свого коханого, вона й була така нещасна.

- Залиште мене,- сказала вона якось Жюльєнові,- заради бога, покиньте цей дім: ваша присутність убиває мого сина. Бог карає мене,- додала вона тихо,- він справедливий; я схиляють перед його правосуддям; мій злочин жахливий, я жила і навіть не почувала каяття. А це перший знак того, що бог мене залишив; тепер я повинна бути покарана вдвоє.

Жюльєн був гибоко зворушений. Він бачив, що це не лицемірство, не перебільшення. «Вона думає, що кохаючи мене, вбиває свого сина, а проте, бідолашна, любить мене більше, ніж сина. І - тут не може бути сумніву - каяття вбиває її. Ось справді високі почуття! І як я міг збудити таке кохання, я, такий бідний, неосвічений, іноді такий грубий у поводженні?»

Одної ночі дитині стало зовсім погано. Десь о другій пан де Реналь прийшов глянути на сина. Весь червоний, палаючи в гарячці, хлопчик не впізнав батька. Раптом пані де Реналь впала на коліна перед своїм чоловіком. Жюльєн бачив, що вона ось-ось скаже все і занапастить себе навіки.

На щастя, її дивний вчинок роздратував пана де Реналя.

- Прощай! Прощай! - кинув він і пішов до дверей.

- Ні, вислухай мене,- скрикнула його дружина, стоячи на колінах перед ним і намагаючись утримати його.- Те повинен знати всю правду! Це я вбила сина. Я