Олександр Павлович Бердник - Камертон Дажбога, Олександр Павлович Бердник

тривке, вогнисте. Дарую тобі й м’яту, щоб духмяність її супроводжувала твою ходу в нашім світі. І дивосил хай припаде до серця твого, щоб всі Диви Троянського Роду охороняли своїх людей від наруги. Мандрагора завжди була твоїм втаємниченим дарунком — візьми її, насити вогнем кохання, щоб кошатрії-воїни жадали обіймів пречистих дів, щоб дитячими голосами сповнювалася рідна Земля. А коли згидиться терен Баби Гайї ордами Чорнобога, заховай святу мандрагору від очей неситих, доки знову очистиш, Дажбоже, Троянські степи й ліси для сонячного плем’я! Дарую тобі, звіробій — захисток від темних духів, деревій — дух здоров’я й довговічності, руту — чарівницьку траву кохання! Розрив-трава присвячена тобі, ясний Володарю, бо лише тобі під силу розірвати вороже коло, що оточує нас. А на завершення, Дажбоже, прийми зело папороті, даруй нам для душ відважних її Квітку Купальську, щоб діти наші й онуки відали в глибині Землі й Неба правдиві скарби!

Примовляючи так, Макоша кидала пучечки названого зела в багаття, обертаючись по ходу Сонця. А коли подарувала вогню листки папороті, зненацька скрикнула від здивування й сорому. З-за тисячолітнього дуба з’явився юнак — синьоокий, русявий — і оторопіло, захоплено дивився на неї, поволі, поволі, ніби вві сні, наближаючись до священного багаття. Його вишита льоля — біла-пребіла — була розкрита на грудях, ніжно-золотиста шкіра мерехтіла сонячними іскрами.

— Хто ти? Чому тут? — Ледве чутно прошепотіла діва. — Хіба не відаєш, що сюди заборонено?

Юнак наближався до неї, мовби й не чув, про що вона каже, і здавалося, що дивиться він не на її чарівне личко, не на рожеві перса або стрункі ноги, тонкий стан, — що він обнімає своїми блакитними очима-безоднями всю дівочу постать.

Ось він уже біля вогню, простягає могутні долоні, бере н за руку. Невже багаття не пече його?

Солодка хвиля ллється від нього, котиться по тілу Макоші, і їй вже не соромно, вона переступає через багаття. Сонячні промені прорвалися з-за дубів, оповили постать хлопця палаючим вінцем. І раптом у свідомості діви почулися слова Сонячної Королеви, ніби відлуння грому покотилося в діброві: «Жди Судженого, люба Макошо…»

«Він прийшов, він прийшов», — співало серце діви, і вона осмілилася торкнутися пальцями його русявих кучерів.

— Я молився Дажбогові на березі Дана-пра, — вперше порушив мовчання юнак, пригортаючи її до себе. — І почув голос від Сонця: «Вийди на священну кручу, Гуктуре! Там тебе чекає та, котра врятує твій Рід від погибелі». І я послухав веління Дажбога, Макошо! Моя любов дорівнює твоїй! Чи ти ждала мене, кохана?

— Усе життя чекала, — дзвіночком засміялася діва, і юнакові здалося, що в Дивоколі заспівали тисячі птахів. — Я приготувала для тебе найкращу у світі постелю. Ось поглянь!..

І вона повела його понад розмаїттям квітів у середину райдужного кола…

Над Троян-полем шаленіла горобина ніч.

За темно-синіми тучами гримотіли копита Перунових коней, палахкотіли примарним сяйвом стріли-блискавиці.

Трояни не спали, прислухалися до грому перунів, похитували головами: «Давно люди не бачили такої грози. Тяжко, мабуть, Дажбожим лицарям-звитяжцям!»

У цю ніч магатями приступили до відмикання брами Сварожої кузні. Було обрано трьох посланців до Сварога. Вирушили Ям, Горислав і Грім-тур.

Вони зняли із себе всю зброю, всі речі й предмети, народжені, сотворені в царстві Яви, залишившись тільки в довгих сорочках, витканих із святої кропиви, зібраної в свято Праматері Лади. Таке вбрання захищало в переходах від світу Яви до Нави і Прави.

Піднялися на Дивич-гору під сяйвом блискавиць лише посланці. Решта старшин і магатямів залишилася внизу, сотворивши в Дажбожому капищі молитовне коло.

Горислав повернувся обличчям до кам’яного кумира Тро-яна, проказав заповітні слова-закляття. Зникла, розтанула постать Прабога, а на тім місці з’явилася мідна цямрина таємничого колодязя-криниці, мовби викувана якимись велетенськими ковалями. Так воно й було: давні пращурівські заповіти передавали, що диво-криниці, які вели у лоно Матері-Геї, сотворені Прадідом Сварогом та його помічниками.

Посланці приступили до цямрини і заглянули вниз. Там хлюпала, іскрилася у палахкотінні грози темна вода. Обличчя Яма й Горислава були суворі й спокійні, лише Грім-тур занепокоєно поглянув ув очі своїм супутникам.

— Маємо туди стрибнути? — запитав він.

— Так, — скупо одвітив Ям.

— Так, — підтвердив Горислав. — Затримуй подих, аж доки опустишся до Божої Світлиці.

— Хіба Божа Світлиця в землі? — здивовано запитав Грім-тур.

— Весь світ — Божа Світлиця, — заперечив Горислав. — Проте є втаємничені оселі Сварога, де він кує нові світи і їхнє прийдешнє. Тут, в глибині Дивич-гори, його кузня. Завдяки їй ми, ще вільні. Проте повинні шанувати це щастя, Грім-туре. Розвій страх і сумніви, лицарю! Нас уже чекають. Магатяме Ям! Тобі честь бути першим.

Ям урочисто ступив на цямрину, піднявши руки до грозового неба, попросив благословення у Дажбога і стрибнув у глибину криниці. Вода зімкнулася над магатямом без жодного хвилювання.

— Тепер ти, Грім-туре, — сказав Горислав. — Сміливіше, кошатрію!

Грім-тур збентежено вискочив на край таємничого колодязя. Його мужнє серце, що витримувало криваві січі та поєдинки, тепер бунтувало і сполохано стукало в грудях. Проте він, зціпивши зуби, заплющив очі, в думці проказав молитовне слово до Матері Лади і скочив униз.

Над ним зімкнулася прохолодна імла, довкола попливли зеленкуваті тіні. Грім-тур здивовано оглядався: складалося враження, що в прозорій стіні криниці хтось посплітав докупи безліч дерев, квітів, трав, птахів, метеликів, звірів, предметів, явищ, речей. Все це тріпотіло, жило, колихалося, мовби очікувало миті народження у вільне буття.

Кошатрій відчував, що дихати тут тяжко, середовище, що його він проходив, опускаючись вниз, було густе, тягуче, як старіючий мед. Та потроху довколишній світ яснішав, наливався золотавою прозорістю, розширювався увсебіч. Зненацька кошатрій вискочив з тієї рідини, ніби випавши у вільний світ. Над ним височіло Зоряне Дивоколо, але такої глибини й краси, що зірки, видимі на землі, згадувалися як щось ледь помітне, бідне, убоге. Сузір’я пливли, спліталися в образи звірів, людей та богів, квітів та дивних подій.

— Дажбоже, яка краса! — вигукнув Грім-тур, у захваті піднімаючи руки до тієї глибини.

Хтось його обняв за