Олександр Ісаакович Мірер - "Головний полудень", Олександр Ісаакович Мірер

руці. Поряд примостився Федя-гітарист. Крутячи головою — шнур бластера, мабуть, муляв йому шию, — він промовив:

— Ще дев’яносто п’ять хвилин. Доведеться битися, Лінія вісімнадцять?

Сивий неквапно відповів:

— Зажадає служба — будемо вживати заходів. Вирішимо питання. — Він випнув губи і скоса глянув на Кисельова. — Як самопочуття, Кут перший?

Я подумав, що Лінія — високе начальство в Десантників і плутає їхні імена. Наш завуч, наприклад, намагається всіх учнів називати на ім’я і завжди плутає. Проте Кисельов не поправив сивого. Знизав плечима і почав струшувати пісок із штанів і сорочки.

— Та-ак, наламав дров Кут третій, наламав… — сказав сивий.

— Чудовий, перевірений Десантник, — заступився Кисельов. — Це ситуація. Абсолютно!

— Мені захисників не треба, Кут перший, — урвав його сивий. — Вихід інформації, — він загнув товстий палець, — втрата зброї та ще історія з Портновим. Мало? О-хо-хо… Лише за один із цих пунктів Десантників посилають у розпилювач!

Я аж закліпав. Про інформацію — зрозуміло, Ганна Єгорівна доїхала до району. Ось чому літаки літають, у-ру-ру! Зброя — теж зрозуміло. Це бластер, який ми вивезли з підвалу і який зараз лежить біля самого входу в “зону”. Якась “історія з Портновим” мене не цікавила. А от чому Кисельов змінив номер?..

Я ще подивився, як він струшує пісок із лівого боку, і ледве не захихотів. “Ось що вдарилося об землю, поки я лежав. Кисельов падав, коли в ньому міняли Мислячого… А-а, заворушилися-таки, гади! Кута третього змінили. Дров наламав, кажете?”

— Ти не панікуй, — казав сивий. — Поки що ми на висоті, на висоті. І Кут третій не тільки помилки робив. Скажімо, для мене підібрав підходяще тіло — цілком обізнаний екземпляр.

— Кут третій — перевірений Десантник, — повторив Кисельов. — Увага, блюдця!

Вони витягли шиї, прислухаючись. Кивнули один одному й відбігли на кілька кроків, ледве не наступивши на мене. Я вперто лежав.

Корабель гучно загув і піднявся над піском. Я побачив круглий слід плити на піску. Він швидко світлішав — пісок вбирав воду, витіснену вагою корабля на поверхню. Та-ши-х-х!… Кругле, плоске, райдужне тіло вирвалося з-під плити й полинуло в зеніт. Угорі лунко ляснуло, майнув клапоть голубого неба — і пелена, що огортала зону, знову стулилася. А корабель уже стояв на місці. Через дві-три секунди все повторилося: корабель трохи підіймається, вилітає райдужна штуковина, корабель опускається. Коли вилетіла з шипінням третя штуковина, Кисельов заплющив очі й прислухався. Доповів:

— Обчислювач ще думає, Лінія вісімнадцять!

Сивий поважно відповів:

— Добро! Поки що з цим поговоримо, угу… — і показав на мене.

— Хлопчику, підведися! — наказав Кисельов.

— Ну, що? — пробурчав я і всівся, підібгавши ноги.

Вони удвох сиділи на опорі корабля, а я — на бугорку, кроків за п’ять-шість від них. Сивий заговорив повчально:

— Обчислювач обдумав твою долю. Вирішив тебе помилувати, угу… Ти будеш тут. Коли що — спалимо. Зрозумів?

Я промовчав. Сивий важко нахилився до мене:

— От що, Олексію. Де ти покинув зброю? Ти не прикидайся, діло нехитре! Опиратимешся — підсадимо в тебе Десантника. І він за тебе все й скаже, то вже краще ти сам виправдовуй виявлену довіру.

— А я не набивався до вас у довірені…

Чомусь вони залишилися дуже вдоволені моєю відповіддю. Зареготали. Кисельов відгукнувся схвально про мою психіку. І знову почулося слово “комонс”, яке я вже чув, поки лежав у моху. Гітарист сказав, що начебто не комонс, а хтось інший. Я теж спробував усміхнутися. Хвацько сплюнув на пісок, ніби дуже вдоволений їхньою розмовою, тільки не хочу вдавати. Насправді ж я зненацька збагнув, що вони могли підсадити в мене “копію” назавжди. Раніше я про це не думав. Не вірив. Ну, ви знаєте, як не віриш, що помреш, хоч усі люди вмирають…

Я знову сплюнув і саме тієї миті, коли було треба, сказав:

— Зброю вашу я загубив тут, неподалік. Мені відповів сивий:

— Та-ак. Дев’ятикутник бачив, як ти з нею бігав. Де точно?

— Не помітив. — Я знизав плечима. — Набігався я тут, знаєте. Здається, поруч, біля входу.

— І це знаємо…

— Навіщо ж питаєте, якщо знаєте?

Вони ще раз перезирнулися. Повірили, що я кажу правду.

Я й справді тільки крихту збрехав. Я пам’ятав кущ, під яким залишився лежати бластер у коричневому футлярі для креслень. Біля самого входу. Як його не знайшли, коли вже взялися шукати?

Літак прогудів ще раз. Тепер він пролетів трохи осторонь. Ці двоє й вухом не повели, немов так і треба. Сивий пробурмотів: “Обчислювач” — і заплющив очі. Потім Кисельов допоміг йому підвестися й відвів до корабля. При цьому на руці в сивого заблищав годинник. Я розгледів стрілки — двадцять до сьомої. Тобто залишалося вісімдесят хвилин до моменту, в який їм “доведеться битися”.

Я зробив бездумне обличчя і спитав:

— Федоре, чуєш, Федоре… Що буде о восьмій?

— Цить! Схопиш ти у мене цукерку…

Сивий розплющив очі і скомандував:

— Ще один вертоліт сідає біля радгоспу! Ану, відеозв’язок!

Полковник Ганін

Федір підбіг до корабля, махнув рукою, і на зеленій тьмяній поверхні, за метр від землі, відкрився круглий люк. Безшумно, як велике кругле око з круглою коричневою зіницею, тільки зіниці цієї спочатку не було, а потім вона випливла з темряви і, погойдуючись, застигла посеред ока. Я позадкував, спіткнувся об бугорець, а Десантники, навпаки, присунулися до корабля і нахилилися, вдивляючись.

У зіниці щось миготіло, крутилося… Гвинт вертольота, он воно