Володимир Наумович Міхановський - Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський

Трибуни вибухнули захопленням і водночас обуренням. Уболівальники “бородатих” обнімали один одного. Навіть президент “Уестерн компані” мляво заплескав у долоні. Поряд із ним знов сидів похмурий чоловік із високим чолом. Підклавши під себе спортивну валізку, він весь час нервово крутив у руках паличку, щедро інкрустовану сріблом.

Не минуло її хвилини, як “вовки” сквитали м’яч. Із рахунком 1:1 команди пішли на відпочинок.

У роздягальні “вовків” було повно люду. Роблено кашлянувши, славнозвісний центрфорвард поскаржився:

— Розумієте, хлопці, тільки я намірився бити по м’ячеві, а в обличчя мені мовби невидимою подушкою хто. Ну, я й розгубився.

— Знаємо ми цю подушку! — мовив Боб Дзвіниця, центр захисту. — Її звуть Маріанна, вона абсолютно реальна і навіть помацати її можна…

— Не треба було вихилятися на танцюльках цілий вечір.

— Розпорошив свою силу! — загукали з усіх боків.

— Та ну вас! — оприскливо сказав центрфорвард, постогнуючи під руками зразу трьох масажистів. — Я серйозно, а їм хихоньки…

В другому таймі пристрасті дійшли апогею. Тут і знадобився судді його кібернетичний маніпулятор. Розумна машина, спритно обминаючи гравців, металась по полю за м’ячем, і суддя в її прозорій кабіні почував себе досить безпечно.

Тепер обидві команди були па висоті. Блискучі фінти, карколомні комбінації змінювали одна одну з калейдоскопічною швидкістю.

На кінець зустрічі визначилась перевага “Добрих вовків”. Вони атакували завзятіше, били по воротах суперників частіше. Але їхні удари весь час були або неточні, або зовсім несильні. Білі футболки з’юрмилися біля власних воріт. Стадіон шаленів. Кілька відчайдушних уболівальників метнулись на поле. Та кийки роботів-полісменів швиденько остудили їхні гарячі голови.

Аж ось м’яч підхопив один із захисників “бородатих”. До нього кинувся хтось із “вовків”, але послизнувся і впав. Те саме спіткало й другого “вовка”, котрий спробував виправити помилку партнера. Захисник без перешкод подолав усе поле. Підбадьорюваний заглушливим ревінням і вигуками уболівальників, він, мов вихор, мчав на ворота “Добрих вовків”. Воротар замість того, щоб кинутись уперед і спробувати зняти м’яча з ноги “бородатого”, закляк у воротях, розчепіривши руки. Внаслідок цього несильно пробитий м’яч опинився в сітці.

Так із рахунком 2:1 на користь “Бородатих хлопчиків” закінчилася ця історична зустріч.

Похмілля

Протягом усієї ночі величезне місто не спало. До самісінького ранку на вулицях вили сирени швидкої допомоги. По країні прокотилася хвиля самогубств. Дрібні клерки й службовці компаній, що програли на поразці “Добрих вовків” своє жалюгідне майно і всі заощадження, з усіх можливих засобів переставитись у потойбічний світ обирали, на їхню думку, найзручніший: щільно зачинивши па кухні вікна й двері, вони відкривали кран газової плити. Як правило, медична допомога прибувала надто пізно. Та, погодьтеся, все це дріб’язки проти тієї обставини, що “Уестерн компані” поклала у свої броньовані сейфи чотирнадцять мільйонів чистоганом. Далебі, непогані дивіденди. І здобуто їх у рекордно короткий строк — за два тайми по сорок п’ять хвилин кожен! Щоправда, аби спрямувати події в потрібне русло, довелося піти на певні затрати.

Але про них знає усього кілька чоловік з керівної верхівки компанії.

Протягом тижня — а це немало! — сенсаційний футбольний двобій був у центрі уваги газет, радіо й телебачення. А потім зринули нові події, і про “матч епохи” стали потроху забувати.

Таємниця затоки Здохлого кита

Та не могло примиритися з програшем могутнє угрупування, що протистояло “Уестерн компані”.

Агенти більше ніж десяти бюро розшуку за неабияку винагороду розгорнули якнайактивнішу діяльність. Вони намагались віднайти в проведенні матчу яку-небудь каверзу. Прямих доказів про зловживання у них не було. Хіба що плутане зізнання центрфорварда “Добрих вовків” про невидиму подушку, котра завадила йому “всунути” неминучий гол. Але це могло бути звичайнісінькою химерою.

Те саме, правда, міг сказати і воротар. Однак він з обачності тримав язика за зубами. По-перше, не хотів, щоб його здійняли на глузи. А потім побоювався, як би не продали якому-небудь другорядному клубові чи просто не вигнали. Центрфорвард — інша річ. Він національна зірка й може дозволити собі будь-яке колінце.

Без зайвого галасу було ретельно допитано всіх працівників стадіону. Але все це не дало ніяких наслідків. Марна була й перевірка поля.

Та якраз у цей час сталася одна непримітна подія. Хвилі затоки Здохлого кита (затока широкою підковою вторглася в місто) викинули на гранітний парапет пристані труп чоловіка. Поміж десятків інших самогубців він лишився б непомічений, тим паче що в кишені піджака потопельника лежала записка із застереженням нікого у вбивстві не звинувачувати. Але подеколи в житті фатальну роль починає відігравати простий, буденний випадок…

Детектив Ніколь Адамс, котрий був на службі в супротивників “Уестерн компані”, випадково зайшов до одного з міських моргів. Невідомо чому, але його увагу привернув труп, викинутий хвилями затоки Здохлого кита. Адамс дивився на дебелого, гарно одягнутого чоловіка її напружено думав: “Де я його бачив?” Те, що цей суб’єкт зустрічається йому не вперше, Адамс не мав ніякого сумніву. І раптом він згадав бурхливий стадіон, почесну трибуну, ненависне лице президента “Уестерн компані” й поряд із президентом кремезну постать ось цього, високочолого…

Бюро розшуку поклало будь-що з’ясувати, ким був покійний. Зробити це було нелегко, бо ніяких документів, окрім записки, в кишенях самогубця не виявилось.

Отже всі надії тепер були пов’язані із запискою. Написано її на аркушику, поспіхом вирваному з блокнота. Папір вищого гатунку. Продавав такі блокноти тільки один фірмений магазин. Та оскільки цей факт іще ні про що не свідчив, бюро розшуку придумало хитрий хід. У газетах вмістили об’яву, де було зазначено прикмети потопельника й сповіщалося, нібито при ньому знайдено велику суму грошей. На закінчення об’ява пропонувала тим, хто знає покійного, з’явитися в морг, щоб упізнати труп, а також заявити про своє право на одержання