Ярослав Яріш - Кровна мста

– А що, зроби, коли зможеш. Братом тоді моїм станеш.

– Чого братом – шваґром.

Бурий посміхнувся – жарт йому сподобався.

– Справді, шваґром.

Та раптом вой спохмурнів.

– Тільки не надумай до сестри руки простягати. Довідаюся – повідрубую.

– Чого б то? Чим я поганий, хіба каліка чи холоп? Такий же дружинник, як і ти. Мені твоя сестра до душі припала. Давно я вже женитися надумав, а кращої за неї не знайду.

Руки у Бурого опустилися, він знизав плечима. Спочатку не знав, чи товариш жартує, чи говорить правдиво. Схоже, він не жартував.

– Ну, я не проти, хіба щоб Галка захотіла.

– Захоче. Я бачив, як вона поглядала на мене. – Сокол вишкірився, виглянув у вікно. – Якісь гості до нас.

Бурий також виглянув на вулицю крізь віконце – отвір, обтягнений плівою бугая. На подвір’я йшло двоє мужів.

– Воротичі, – промовив Бурий і поблід.

– Здорові бугаї, нам із ними не впоратися, – свиснув Сокол.

Бурий тут же підбіг до дверей, замкнув засув. Лиш він встиг це зробити, як на двері хтось натиснув. Вони не відчинилися. Тоді могутній кулак почав гримати.

– Відкривай, лякливий тхоре! – із двору почувся голос старшого із Воротичів – Ратка.

Він ще раз загримав щосили так, що благенькі двері ледь не злетіли з петель. Бурий потиху витяг меча, тоді ніж. Сокол стримав його рухом руки, прошептав:

– Я сам.

Не даючи Воротичам і справді виламати двері, Сокол відсунув одним рухом засув і вийшов із хати. Вой так раптово вигулькнув, що гості аж відступилися з несподіванки. Сокол став тут же за порогом хати, випростався. У лівій руці тримав меч у піхвах, правицею підтримував руків’я. Сокол встиг оцінити своїх супротивників: сили їм не позичати. Вони б самі могли її позичити хоч і ведмедю чи туру. Одне добре – зброї не мали, тільки коли собі висмикнули десь по дорозі.

Воротичі переглянулися.

– Хто такий?

– А хто питає? – гаркнув Сокол, спідлоба оглядаючи непроханих гостей.

– Ну, Воротичі ми.

– Чого вам тут треба, чого гримаєте в чужі двері? Чи, може, вас отець із маткою не навчили, як чуже вогнище поважати?

Гості ще раз переглянулися.

– А ти що тут робиш, у чужому вогнищі? – вишкірився Ратко.

– Не ваша справа. До Галки я приїхав, чекаю на неї. Тож ідіть геть!

– А то що, мечем потнеш?

– Як не я, то мій князь. У нього меч довгий.

Погроза князем трохи подіяла, Воротичі вже втретє переглянулися.

– Ми шукаємо Бурича, він тут має бути. Якщо знаєш, де він, то краще скажи по-доброму.

– Який ще Бурич, що йому тут робити? У тій хаті я один, і так буде!

Ратко ще більше вишкірився.

– Таки знайшла собі Галка пару. Тільки ти знай, молодче, рід її безчесний, і вона, певно, така сама. Ми не вспокоїмося, доки рід той зі світу не зведемо. Тому краще обходь ту Галку десятими дорогами.

Вставив своє і Будимир:

– Треба буде всьому Києву розказати, що Галка мужів у себе вдома приймає, ото ганьба буде! Косу їй відрізати! А того щура Бурого ми як зловимо у свої руки, то ноги повисмикуємо, руки, а на кінець голову. Хай стоїть на тичці на городі та вороння відлякує.

Він навмисно говорив голосно, щоби було чути тим, хто міг ховатися в хаті. Бурий чув все це, не витримав. Посунувши Сокола, він вийшов та став перед Воротичами.

– Не смій глузувати з мене і з мого роду. А до сестри моєї торкнешся або честь її дівочу спаплюжиш – згинеш як пес.

Ратко враз побагровів, замахнувся колом, Бурий уже тримав у руці двосічного. Між ними став Сокол.

– Не маєте до нас права, купецькі ми. Якщо хоч один волос упаде з нашої голови – князь по три шкури з вас зніме.

Нова погроза князем знову на мить стримала войовничих Воротичів: знали, яка у Ярослава тяжка рука.

– Ти не муж, а жінка, Буричу. Чого тікаєш від нас, чого ховаєшся? Ти вбив нашого брата – кров братня до помсти кличе. Звичай такий, від нього не вберегтися, не сховатися. Стань, як муж, на поєдинок чесний.

Бурий дивився на нього спідлоба.

– Не за тим я сюди прийшов.

Воротичі знали своє. Будимир пояснив:

– Кров братню треба відімстити. Кров тільки кров’ю змивається – так каже старий руський звичай. Тут битися не будемо, щоби жон та дітей не лякати. Речи, де й коли.

Сокол оглядався навколо, шукаючи, як би уникнути бою. Тут же заговорив і Ратко:

– Та чого ми так довго бесіди із ними водимо?

Тільки Сокол хотів щось відповісти Раткові, як той раптово вдарив. Ніби й легко, без замаху. Сокол тільки побачив кулак просто перед очима, а тоді світлий літній день ураз потемнів.

Він розплющив очі від болю у голові, ніби його по ній молотами били. Хтось плескав його по щоці, і Сокол навіть впізнав його – варяг Ерік.

– Ніби живий. Ти живий чи просто так очима лупаєш? – голосно запитав Ерік.

– Де Бурий?

Перемагаючи біль, Сокол сів, голову підтримував, аби не впала з плечей. Бурий сидів посеред подвір’я – з голови текла кров, двосічний лежав поруч.

– Твоєму товаришу пощастило більше: його били колом по голові. Кулаком Ратко б’є сильніше, та й кулак не зламається, а кіл тріснув, – говорив Ерік і шкірився.

Тільки тепер Сокол зрозумів, що дурнуватий варяг кепкує з нього.

Вікінгів було біля двох