Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт

— Русь… карашо, — схопив Андрія за лікоть зігнутий дугою чоловік і, всміхнувшись, додав: — Гран мерсі, карашо-о…

— В окопи! — надривались поліцаї.

Конвойні вперли в животи куці автомати і стіною рушили на в'язнів.

— Цурюк! Цурюк! Ферфлюхтер швайн!

Люди стрибали в траншеї. Раптом десь зовсім близько рвонула перша бомба. Здригнулась земля. З вікон блока полетіли шибки. Хлопці скочили в окоп. Земля хитнулась знову, охнула і, одвалюючись від стійок окопу, зашурхотіла по йогах.

— Оце дають прикурити, — радісно шепотів Микола.

— Десь зовсім близько.

Бомби розривалися одна за одною, наповнюючи повітря тупим могутнім гуркотом.

— Ну й садять!

— Куди це вони так клюють?

— Військові склади бомлять. Вони тут, за болотом, — промовив літній чоловік з порізаним зморшками бурим обличчям.

І справді, незабаром над лісом знялася величезна хмара чорного диму. Зенітки ніби скаженіли в безсилій люті. Небо вкрилося рожевими, білими, чорними цятками вибухів, але літаки йшли рівно, ніби не помічали вогню.

— А скільки їх, поглянь — ні кінця ні краю…

— Тепер наші мають на чому літати, це вам не сорок перший.

Крізь чорний дим над лісом проривались язики полум'я. А земля гула й хиталася…

— Давайте, браточки, давайте! — просив хтось поруч, ніби молився.

— Гляди, а то почують.

— І скинуть гостинця прямо на лисину.

— Від своїх і смерть не страшна.

— Ні, під таку музику помирати гріх, — польський акцент сусіда привернув увагу хлопців.

— То правда, по всьому видно, скоро вже…

— Хоча б дожити.

— Доживеш. Чув, наші вже під Варшавою.

— Доживем, тільки не всі, ось… — поляк показав на стінку окопу.

Земля обвалилася з неї, відкриваючи світлий череп. Люди притихли, ніби в окоп заглянула смерть. Помітивши, що Андрій пригнічений, поляк поклав йому на коліно руку.

— Не вішай носа, ти доживеш напевне…

Бомби рвались уже десь далі, літаки пройшли в напрямі Мюнхена. Ще хвилин двадцять сиділи мовчки. Нарешті, сирена сповістила «відбій». Люди почали вилазити з траншеї. Андрій вискочив услід за Миколою.

— Підсобіть, хлопці, — попросив поляк.

Андрій подав руку і раптом помітив номер 99603. Цей номер називав йому Краєв. «Запам'ятай 99603, з ним триматимеш зв'язок».

Удвох з Миколою вони легко витягли гефтлінга з траншеї. «Поговорити з ним зараз? Ні, не тут. Поліцаї, конвой…»

— Шикуйсь!

Андрій не спускав з поляка очей. Той став у колону позаду. Розчинилися залізні ворота.

— Форвертс!

Вийшли на аппельплац. В'язнів відпустили на відпочинок. Прохід між блоками знову заповнили смугасті роби.

— Ти почекай мене в бараці, я зараз, — шепнув Андрій полтавчанинові і пішов слідом за поляком. Скоро він наздогнав його і ніби ненароком торкнув за лікоть. Той повернув до нього голову. — Я маю вам дещо сказати, — тихо промовив Андрій.

— Кажи.

— Тут не зовсім зручно.

— Тоді ходімо он біля тих синьйорів сядемо.

Під стіною про щось крикливо сперечалася купка італійців. Сіли біля них, помовчали. Поляк дістав вирізану з пір'їни зубочистку, поклав її в куточок рота.

— Курити кинув, — усміхнувся Андрієві.

— Мені веліли, щоб я розшукав вас, коли…

— Хто велів?

— Краєв.

— Тодор говорив мені, але не знаю, чи про тебе. Він називав інший номер.

— 99633, так?

— Так.

— Лікар, француз… у ревірі…

— Досить. Карпенка бачив?

— Помер… учора вранці…

— А ти говорив з ним?.

— Говорив. Кутасов Аркадій Семенович…

— Спасибі, хлопче. — Гефтлінг міцно потис Андрієві руку — Ну, мені пора. А ти посидь трохи. Якщо буду потрібен, шукай мене он у тому блоці, третій відсік ліворуч.

Андрій хотів зупинити його, розказати про ранкову зустріч в умивальнику, порадитись, але поляк уже затесався в юрбу, а за якусь мить і зовсім зник між смугастими робами.

Срібна заметіль звуків зірвалася над оркестром, злетіла під стелю, хлюпнула чарівною силою мелодії. у сірі бетонні стіни табірної лазні і враз перетворила їх на сотні казкових екранів, на яких кожен бачив тільки своє.

Андрій стояв у натовпі, прихилившись плечем до стіни, і слухав.

… Шуміли на вітрі високії трави, хвилями котилися за обрій достиглі жита, співав над полями невидимий жайвір, і серце зривалося в лет, мов птаху вирій. І легко було йому в ту мить, і боляче. Десь здалеку чувся знайомий шепіт старої верби. Вона ще в дитинстві розповідала йому ту задумливу казку, і вже повік та казка житиме в серці і будитиме в ньому біль за рідною стороною.

Віхола звуків завмерла, ніби причаїлася десь за улоговинами, за синіми байраками, потонула в зелених дібровах. Зойкнули скрипки і понесли у піднебесся тужливий і трепетний біль.

Сивий чарівник у смугастій робі змахнув паличкою. Казка пропала. Виросли бетонні стіни, важка стеля упала на голови гефтлінгів. П'ятсот чоловік зітхнули разом, наче пробудились від сну. Зірвався грім оплесків. А крізь вікно здивовано заглядала куца труба крематорію.

— «Елегія» Массне… — паличка злетіла над сивою головою.

Хтось торкнув Андрія за плече. Хлопець оглянувся. Вольф поклав палець на зібрані гармошкою губи. Очима показав на оркестр.

— Фрідріх Мюллер. Диригент із світовим