Артур Конан Дойль - Вигнанці

овець. Король уже вагається. Лувуа тепер наш друг. Якщо й ви будете з нами, все буде гаразд.

— Але, отче мій, уявіть, як багато їх!

— Тим більше необхідно їх вигнати.

— І подумайте про страждання, які доведеться їм перетерпіти у вигнанні.

— Сцілення в їхніх руках.

— Це правда. Але все ж мені шкода цих людей.

Отец Лашез і єпископ похитали головами.

— Так ви заступалися б за ворогів бога?

— Ні, ні; якщо вони справді вороги його.

— Чи можете ви ще сумніватися у цьому? Чи можливо, щоб ваше серце ще схилялося до єресі ваших юних років?

— Ні, ні, отче мій; але жорстоко й протиприродно забути, що мій батько й дід…

— Ну, вони самі дали відповідь перед богом за свої гріхи… Чи можливо ж, що церква помиляється у вас? Ви відмовляєте їй у першій її просьбі, зверненій до вас? Ви ладні прийняти нашу допомогу і разом з тим не хочете допомогти нам.

Мадам де Ментенон підвелася з виглядом, який свідчив, що вона остаточно вирішила щось.

— Ви мудріші за мене, — промовила вона, — і вам вручені інтереси церкви. Я виконаю ваш наказ.

— Ви обіцяєте?

— Так.

Обидва її співбесідники підняли руки вгору.

— Сьогодні благословенний день, — сказали вони, — і покоління, ще не народжені, вважатимуть його благословенним.

Мадам де Ментенон сиділа вражена перспективою, яка відкривалась перед нею. Як сказав єзуїт, вона завжди була честолюбною. І почасти їй уже вдавалось задовольнити свою честолюбність, бо не раз вона схиляла короля і його державу туди, куди хотіла. Але одружитися з королем, людиною, заради якої вона охоче життя своє віддала б, яку любила в глибині душі найчистішою, найвищою любов'ю, на яку тільки здатна жінка, — це перевищувало навіть її мрії. Так, вона буде не слабодухою Марією-Терезією, а, як висловився єзуїт, новою Жанною д'Арк, яка з'явилась, щоб направити на кращий шлях дорогу Францію і обожнюваного короля Франції. І коли для досягнення цієї мети їй доведеться зробити своє серце жорстоким проти гугенотів, то провина — якщо це дійсно провина — буде швидше тих, хто поставив цю умову, ніж її особисто. Дружина короля! Серце жінки і душа ентузіастки затріпотіли від самої думки про це.

Але за радістю раптом охопив сумнів і смуток. Адже ця чарівна перспектива не більше як божевільна мрія! І як могли ці люди бути такими певними, що держать у руках короля!

Єзуїт прочитав страх, що потьмарив ясність її погляду, і відповів на її думки перше, ніж вона висловила їх словами.

— Церква швидко виконує свої обіцянки, — промовив він вкрадливо. — І ви, дочко моя, повинні бути готові так само негайно діяти, коли настане ваш час.

— Я дала обіцянку, отче мій.

— Ну, так ми почнемо. Сьогодні ви лишитесь увесь вечір у себе в кімнаті.

— Так, отче мій.

— Король іще вагається. Я розмовляв з ним сьогодні. Серце його вже повно мороку й розпачу. Його краще «я» з огидою одвертається від своїх гріхів, і саме тепер, в момент першого гарячого пориву каяття, його можна схилити до виконання наміченої нами мети. Мені треба йти до нього і поговорити ще раз, і я піду просто звідси. А коли я поговорю з ним, він зараз же з'явиться до вас — або я даремне вивчав його серце протягом двадцяти років. Ми залишаємо вас і скоро не побачимось, але ви відчуєте результати нашої роботи і згадаєте дану церкві обіцянку.

Вони низько вклонилися і вийшли з кімнати, залишивши мадам де Ментенон в глибокому роздумі.

Минула година, потім друга, а вона все ще сиділа в кріслі перед п'яльцями, безпорадно опустивши руки й дожидаючи вирішення своєї долі. Вирішалось її майбутнє, а вона нічого не могла зробити. Денне світло змінилося на сірий присмерк, присмерк на пітьму, а вона все сиділа й ждала. Часом у коридорі лунали кроки; вона тривожно поглядала на двері, і очі її спалахували радістю, яка швидко змінювалась на гірке розчарування. Нарешті, почулася тверда, упевнена, владна хода. Вона схопилася на ноги з палаючими щоками й тріпочучим серцем. Двері відчинились, і в присмерку коридора вималювалась пряма, граціозна постать короля.

— Ваша величність?! Одну мить… мадмуазель зараз засвітить лампу.

— Не кличте її! — Він увійшов і зачинив за собою двері. — Франсуаза, темрява приємна мені, бо вона рятує мене від докорів, які можуть проглянути з ваших очей, якщо навіть ви будете такі ласкаві, що не висловите їх словами.

— Докори, ваша величність! Боронь боже, щоб я дозволила собі вимовити їх.

— Коли я востаннє пішов од вас, Франсуаза, я був повен добрих намірів. Я намагався виконати їх і не виконав… не виконав. Я пам'ятаю, ви застерігали мене. Який я був нерозумний, не послухавши вашої поради!

— Усі ми слабі й смертні, ваша величність. Хто з нас не падав? Ні, сір, серце у мене крається, коли я бачу ваш смуток.

Король стояв коло каміна, затуливши обличчя руками. З. Його уривчастого дихання мадам де Ментенон зрозуміла, що він плаче. Увесь жаль, такий властивий жіночій душі, прокинувся в її серці, коли вона дивилась на цю безмовну постать, що стояла символом каяття в невиразному світлі. Рухом, повним співчуття, вона простягла руку і торкнулась на одну мить до рукава оксамитного камзола короля. Він зараз же обома руками схопив її руку. Вона не опиралась.

— Я не можу жити без вас, Франсуаза! — крикнув він. — Я найсамотніша людина в світі, наче живу на вершині високої гори, де навколо нікого немає. Хто мій друг? На кого я можу покластися? Одні обстоюють церкву, другі свої родини; більшість — самі себе. Але хто з них зовсім некорисливий? Ви моє краще