Олександр Петрович Ємченко - Сам собі бог

що наш Всесвіт — велика, складна і, скоріше за все, керована система, ви не побачите тут нічого крім гри уяви та омани?

— Я не те мав на увазі, Андрію, але, відверто кажучи, я не хочу, щоб ти звертав на це дуже велику увагу.

— Добре, не пояснюйте, Володимире Максимовичу. Я вас розумію… А кава ваша дуже смачна…

— А хто ще тобі щось казав?

— Ну ще була одна зустріч з… з циганкою? — перебив мене вчитель, посміхаючись.

— Ні, ви все смієтесь, але для мене це серйозно!

— Вибач мені, Андрію, я тебе уважно слухаю.

— Це сталося у крамниці Я купував хліб і, розрахувавшись, хотів було відійти від прилавка, як мене хтось охопив за руку Я обернувся і побачив жінку. Вона була одягнута дуже бідно. Чорна, розірвана в декількох місцях довга куртка прикривала дуже брудну синю спідницю. Вона дивилася на мене якимось божевільним поглядом.

Я злякався, але жінка почала говорити… Вона сказала «Хлопче, не лякайся. Я мушу тобі щось сказати».

Жінка відпустила мою руку, не зводячи погляду від моїх очей. Потім продовжила: «Хлопче, на тобі прокляття. Я хочу тобі допомогти».

«Яке прокляття?» — здивувався я.

«Порча на все життя: на твою роботу, якою ти пишаєшся, на твоє щастя, на твоє особисте життя».

«Звідки ви це взяли?» — я вже заспокоївся і контролював ситуацію.

«Бачу», — просто відповіла жінка. Вона відчула, що я їй не вірю і додала: «Тобі багато хто заздрить, але у тобі немає того, чому можна заздрити, розумієш?»

«Так, я знаю, що у мене немає чому заздрити», — відповів я, але вона продовжувала: «У тебе є ворог. На, тримай дзеркало, подивися — там буде його обличчя». Вона витягла з кишені своєї чорної куртки маленьке дзеркальце і протягла його мені. Я відштовхнув її руку і сказав: «Я не хочу нікого бачити! Хоча знаю, що у мене є ворог. Про це мені вже казали…» Я думав, як її спекатися, але вона не відставала. Ми відійшли до вікна, і вона продовжувала: «Ти тому ще й не можеш тут зустріти дівчину своєї мрії. Та, з якою ти зараз зустрічаєшся, не є та, хто тобі потрібна! Якщо хочеш, я допоможу тобі. Порча зніметься, і все буде гаразд. Ти зустрінеш свою дівчину. Вона буде невеликого зросту, з довгим рудим волоссям і відкритими блакитними очима. У вас спершу буде двійня — два чарівних хлопчика… Тобі потрібно звернутися до діда-віщуна. Я дам тобі його адресу. Він живе за містом, на окраїні Соснівки».

Ось така історія, Володимире Максимовичу.

— Ну, я сподіваюся, що ти не думаєш їхати кудись до невідомої людини…

— Навпаки. Я вирішив їхати. Але хотів з вами порадитися, куди мені поїхати спочатку: до Інни у Крим чи до того діда?

— А ти впевнений, що Інна поїхала додому? — відповів питанням на питання мій шеф.

— Так, вона там. Я вже дзвонив, і її мама сказала, що вона вдома.

— Якщо так, тоді мені здається, що тобі не потрібна моя порада. Ти сам все вирішив, чи не так?

— Можливо.

* * *

Соснівка — невелике селище, у якому мешкає близько двохсот людей. Про діда Миколу тут знали всі, тому мені було не важко розшукати його дім

Двері були зачинені. Я постукав, але мені ніхто не відповів. Мабуть, дід блукав десь у лісі. Я постукав ще Нікого… Я обійшов хатинку, все навколо казало про те. що господар був поряд: незачинені двері хліва, тліюче багаття з листя, розставлені біля дверей хатини півлітрові банки з травами. Я вирішив дочекатися діда саме тут і почав з цікавістю розглядати все довкола. Чекати довелось недовго. Спочатку я почув гавкіт собаки, а потім із-за де рев вибіг великий чорний пес невизначеної породи.

— Що, Сірко, у нас гості?

До мене йшов дід Микола. Він був саме таким, яким я його і уявляв: невисокого зросту, трохи згорблена стара людина з густим сивим волоссям і довгою бородою.

— Здрастуйте, діду. — привітався я — Мене зовуть Андрієм. Мені порадили звернутися до вас.

— Так, так, — дід підійшов до мене і глянув у очі. — У тебе хлопче, мо’, великі неприємності?

— Так, є грішки.

— Ну, ходімо у хату. Мені тут потрібно дещо закінчити, — дід відчинив двері і зник у хатині.

Я рушив за ним. Ми опинилися на кухні.

— Проходь сюди. — почув я голос діда і увійшов за ним.

Кімната виглядала дуже бідно дерев’яне ліжко, стара шафа і довгий зелений стіл, біля якого стояли три стільці. Я озирнувся навколо і завмер: зліва на стіні висіла велика ікона Божої матері. Я зрозумів свою помилку, тепер мені здалося, що в кімнаті заховане велике багатство. Я несподівано відчув спокій і надію, що всі мої проблеми вирішаться саме тут і зараз.

— Сідай ось тут, — дід вказав на один із стільців, і я сів.

— Я зараз закінчу з травами і буду до твоїх послуг. Мо’, ти хочеш попоїсти? Все ’дно ти з ранку нічого не їв.

— Та ні, діду, дякую. Відверто кажучи, я трохи схвильований і не відчуваю потреби у їжі.

— Це добре, — схвально відгукнувся дід. — Тоді я зараз приготую тобі відвар, він врівноважить тебе.

Через хвилин десять я пив зроблений дідом відвар і розповідав йому про свої неприємності. Коли я закінчив, дід ще хвилини дві мовчав, потім поглянув мені прямо у вічі і сказав:

— Знаєш, кожна людина — це як океан: якщо все гаразд, тоді тиша та спокій, рівна поверхня. Якщо ж йде шторм, збурення, людина починає хворіти. Те, що з людиною відбувається, яких вона людей зустрічає, все це вже визначається хворобою.

— Тобто, я хворий?

— Так, але