Анатолій Георгійович Олексин - Говорить сьомий поверх

похмурого сірого гранітного каменю, будинок, у якому тепер живуть його, Льончині, приятелі, їхні матері й батьки, бабусі й дідусі — робітники, інженери, лікарі, вчителі, — що весь цей будинок належав колись лише двом жінкам-домовласницям. І вони могли вигнати на вулицю будь-кого, хто був їм не до вподоби або у кого не було грошей, щоб заплатити вчасно.

Льонька підвівся і пройшовся кухнею, широким старовинним коридором. Одна їхня квартира — і та он яка велика! А скільки у будинку таких квартир! І все це було в руках двох людей, лише двох! Звичайно, Льоня й раніше читав у книжках про капіталістів, про фабрикантів і про домовласників, але зараз він якось особливо виразно уявив собі, до чого ж несправедливо було все влаштовано у тому старому світі, який зараз раптом постав перед ним у вигляді цих двох товстих книг, що відгонили пліснявою!

Льонька повернувся до кухні, знову сів на підлогу й розгорнув другу книгу.

«Щоденник мадам Жері-старшої» — було написано на першій сторінці. А нижче, в дужках, додано: «Жерікової».

Ось, виявляється, як просто звучало справжнє, не скорочене на чужоземний лад прізвище колишніх домовласниць!

У щоденнику мадам Жері-старша писала лише про справи: з кого треба одержати, кому ще «накинути» квартплату і яким робом з однієї звичайної кімнати зробити дві, а то й три…

«Багата ж була, цілий будинок мала, — міркував Льонька, — а все про зиск дбала! І навіщо їй потрібно було стільки грошей? Просто зрозуміти неможливо!» Сидячи на підлозі, Льонька знизував своїми худими, гострими плечима, на обличчі в нього було крайнє здивування: адже коли у нього, у Льоньки, в кишені було один чи два карбованці, він почував себе справжнім багачем. А тут цілий будинок — і все мало, все мало…

Дивуючись апетитові колишньої домовласниці, Льонька гортав сторінку за сторінкою.

І раптом зупинився — на сторінці сімдесят сьомій було написано: «І як же це я такою дурною виявилася: горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат поробити… Завтра, опівдні, робітників викличу…»

Цей запис було зроблено у травні 1917 року. «Понаробити кімнат» на горищі домовласниця так і не змогла. Навіть однієї кімнати вона не встигла закінчити: залишилася порожня цегляна коробка. Так ось, значить, звідки вона!.. Тепер Льонька помчить на подвір'я і всім доведе, що він зовсім не хвалько, як гадає Тиха Таня, бо він таки довідався, звідки взялася ця таємнича кімната на горищі…

— Що це таке? Блюдця на підлозі? Сервіз на підлозі! Серед бруду! Серед мікробів! — пролунав раптом ззаду крик.

Льоня обернувся і побачив Калерію Гаврилівну.

— Ти що тут робиш? Що?!

— Я?.. Я… читаю…

— Він читає! Бібліотека на підлозі! Та як ти посмів?.. Як ти посмів займати мій посуд?!

— Я… Ми… Ми хотіли відремонтувати ваш стіл! Ваш столик! От я його і оглядаю! — випалив раптом Льонька.

— Хто це «ми»?..

— Ну, ми… БОБУПІШ організовує на подвір'ї майстерню… Під такою, знаєте, чудовою назвою… Ну, під такою назвою… «Що зламалось — усе відремонтуємо!» От! У вас столик зламався? Так? От ми його і відремонтуємо. І поставимо на ноги!

— А книги навіщо взяв? — з недовір'ям поцікавилася Калерія Гаврилівна.

— Книги?.. Вони ж заважали мені столик оглядати, от я й узяв. Ну, і почитав заразом. І таке вичитав! Ось послухайте, Калеріє Гаврилівно: «… горище ж у мене порожнісіньке! Треба б і там кімнат понаробити…» На горище хотіла людей загнати! І одну кімнату навіть побудувала, тобто майже побудувала… Тільки закінчити не встигла: революція їй завадила.

— Авжеж, вони вміли хазяйнувати! — зітхнула Калерія Гаврилівна. — А тепер ця кімната, певно, порожня стоїть? Га?..

Очі Калерії Гаврилівни спалахнули раптом від якоїсь несподіваної ідеї.

Та Льонька примусив їх погаснути:

— А от і не порожня! Там буде радіостудія. І ми щодня передачі влаштовуватимемо. Як от сьогодні вранці. Чули? Справжні передачі, а не просто платівки крутити…

— Як сьогодні вранці?! Щодня таке буде?! — від цієї звістки Калерія Гаврилівна навіть злегка похитнулася. — Ну вже вибачте! Я вас слухати не буду. Відразу вимикатиму!

Льоня хитро посміхнувся:

— Вимикатимете? Для цього вам доведеться вилазити он на той стовпчик! Бачите? Ви вмієте по деревах лазити?

Калерія Гаврилівна визирнула на подвір'я і зміряла очима старий похилений стовп з репродуктором, схожим на сріблястий дзвін, обернутий своїм круглим «жерлом» до вікна.

Очі «мадам Жері-внучки» звузились, віщуючи грозу, і Льоня поспішив повернутися до столика:

— Ми його відремонтуємо! Ось побачите! І не якісь там протези, а справжнісінькі нові ніжки поставимо. У нашій майстерні… ну, в оцій самій — «Що зламалось — усе відремонтуємо!»

ГОВОРИТЬ СЬОМИЙ ПОВЕРХ!

Льонька почував себе справжнім слідопитом. Захлинаючись від захоплення, він розповідав друзям про пригоду, в кожне слово якої сам щиро вірив:

— Становище було дуже важке: на кухні весь час сусіди. Та це й цілком зрозуміло: неділя! Довго я чекав слушного моменту, і от нарешті всі пішли… Але чи надовго?! Невідомо! У моєму розпорядженні було лише кілька хвилин. Та я ризикнув. Підійшов до столу «мадам Жері-внучки» і витяг з-під нього дві товстелезні шкіряні книжки. Мало не підірвався. Стіл важелезний: продукти, м'ясорубки, каструлі… Тільки-но я, значить, витяг книжки, стіл нахилився, і весь посуд задзвенів, посунувся униз. Я немов фокусник якийсь — однією рукою притримую посуд, а другою гортаю книгу. Чує моє серце, що десь тут повинно бути написано про горище! А почерк — жахливий, жодного слова не розбереш. І цілком зрозуміло — домовласниця! Навмисне так писала, щоб прості люди розібратися не могли… Нарешті знаходжу потрібний