Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

частина лози зникла з очей — потонула в темряві високо над головою. Але хлопець був певен, що лоза міцно тримається за верхівку стіни і не впаде на землю.

Йому нетерпеливилося перевірити лозу на міцність, тому він зупинився і щосили за неї смикнув.

Лоза витримала.

Томас смикнув ще раз. Потім ще і ще, вхопившись за лозу вже обіруч. Потім підібгав ноги і повис, при цьому його тіло потягло до стіни, як на гойдалці.

Лоза витримала.

Томас швидко відірвав від стіни ще кілька лоз, які повинні були послужити за мотузи для підйому вгору, перевірив кожну на міцність і впевнився, що тримаються вони незгірше за першу. Підбадьорений, він повернувся до Альбі й потягнув того до приготованих лоз.

Раптом у глибині Лабіринту пролунав різкий тріск, а за ним — моторошний металевий скрегіт. Томас здригнувся й обернувся, напружено вдивляючись у коридори, — він так захопився, що зовсім забув про наближення гріверів. Начебто нікого, та дзижчання, завивання і брязкіт чулися дедалі гучніше. Здається, стало трохи світліше: зараз Томас розрізняв значно більше деталей у Лабіринті, ніж кілька хвилин тому. Томас пригадав загадкове сяйво, що його він спостерігав разом з Ньютом у Глейді крізь вікно. Грівери близько. Без сумніву.

Томас притлумив паніку і взявся до справи.

Одну з лоз він обмотав навколо правої руки Альбі. Для здійснення задуманого довжини плюща було недосить, тож Томасу довелося підняти Альбі якнайвище на власних плечах. Зробивши сім витків лози навколо руки товариша, він зав’язав лозу вузлом. Потім узяв ще одну лозу і намотав її на ліву руку, далі зробив те ж саме і з обома ногами, обмотавши плющем кожну окремо. Томас хвилювався, що в Альбі може порушитися кровообіг, та ризикнути варто було.

Відкинувши всі сумніви, Томас продовжив роботу. Тепер прийшла його черга.

Схопивши вільну лозу обіруч, він почав видиратися вгору понад тим місцем, де щойно прив’язав Альбі. Томас полегшено зауважив, що густе листя плюща допомагає зручніше триматися за лози, а велика кількість вибоїн у кам’яній кладці правлять за чудові опори для ніг. Він подумав, наскільки спростилася б завдання, якби не…

Томас одразу ж викинув думку з голови: він не мав права кинути Альбі напризволяще.

Опинившись на кілька футів вище товариша, Томас декілька разів обв’язав собі груди плющем, пропустив лози попід пахвами, потім обережно розтиснув руки, продовжуючи твердо спиратися ногами на велику тріщину в камені, й повис у повітрі. Він полегшено зітхнув, коли лоза не порвалася.

Тепер починалося найскладніше.

Обабіч нього натягнуті чотири лози, на яких висить Альбі. Томас учепився за ту лозу, що тримала ліву ногу ватажка глейдерів, і потягнув на себе. Піднявши ногу всього на кілька дюймів, Томас випустив лозу з рук — вага тіла виявилася йому не під силу.

Він спустився на землю, вважаючи, що йому, можливо, буде легше не тягнути Альбі, а штовхати знизу вгору. Спробував піднімати товариша по декілька дюймів. Підняв ліву ногу і обмотав навколо неї ще одну лозу. Потім права нога. Коли обидві вони були міцно закріплені, Томас зробив те ж саме і з руками Альбі — спершу прив’язав праву, потім ліву.

Важко сапаючи, він відступив на крок, щоб подивитися, що з того вийшло.

Альбі висів, як лялька, всього на три дюйми вище, ніж п’ять хвилин тому.

Дедалі гучніше долинали з коридорів клацання, гул, дзижчання і завивання. Томасу навіть здалося, що ліворуч, у глибині Лабіринту, він помітив два червоні спалахи. Грівери наближалися, і тепер стало очевидно, що їх декілька.

Томас узявся до роботи.

Він повільно, але впевнено піднімав Альбі по стіні, поперемінно підштовхуючи ноги і руки товариша на два-три дюйми вгору. Потім Томас сам вилазив трохи вище по стіні, повиснувши просто під тілом Альбі, обмотував собі груди плющем і продовжував якомога вище піднімати ноги і руки Альбі, по черзі обв’язуючи їх лозами. Потім весь процес повторював спочатку.

Піднімався, обмотував, штовхав угору, підв’язував.

Піднімався, обмотував, штовхав угору, підв’язував… На щастя, грівери не надто квапилися, тож Томас ще мав якийсь час.

Помалу, дюйм по дюйму, хлопці повзли по стіні. Важко дихаючи й обливаючись потом, Томас працював з останніх сил. Він уже ледве утримував лози змоклими долонями, до того ж нили ноги від постійної необхідності спиратися на тріщини в камені. Тим часом звуки наростали — жахливі моторошні звуки. Але Томас не здавався.

Він зупинився лише тоді, коли вони з Альбі опинилися на висоті близько тридцяти футів над землею, і вільно повис на обмотаному навколо грудей плющі. Відштовхнувшись від стіни натертими, затерплими від утоми руками, хлопець розвернувся обличчям до Лабіринту. Тіло жахливо нило, здавалося, кожна клітина відчуває нелюдську втому, а м’язи благають про відпочинок. Щоб підняти Альбі ще бодай на дюйм, і мови бути не могло. Томас геть знесилів.

У цьому місці вони мусять сховатися. Або відбиватися.

Піднятися на верхівку муру вже не було можливості, тому залишалося сподіватися на те, що грівери не дивитимуться вгору або не здатні на це фізично. Втім, якщо хлопців і помітять, у Томаса зоставалася примарна надія скидати гріверів одного по одному з висоти, а не битися на землі з усіма ними водночас.

Він гадки не мав про те, щó на нього чекає і чи побачить він світанок, але розумів, що доля Альбі та його власна вирішаться тут, у заростях плюща на мурі.

За кілька хвилин Томас помітив попереду перший виразний спалах світла, що відбивалося від стін Лабіринту. Страхітливі звуки, гучність яких за цю годину тільки наростала, вже були подібні до пронизливого металевого вереску — чогось на кшталт передсмертних зойків робота.

Несподівано увагу привернуло червонясте світіння на стіні ліворуч. Томас повернувся — і мало не скрикнув од переляку: всього за декілька дюймів від нього сидів жук-жалюк. Просунувши тонкі довгі лапки крізь лози плюща, він у якийсь дивовижний спосіб тримався на кам’яній поверхні муру. Єдине червоне око жука світилося, наче крихітне