Олег Євгенович Авраменко - Первісна. Дорога на Тір Мінеган

— Гаразд.

— Власне, — вела далі Шайна, — я мала б раніше поділитися з тобою, зрештою, ми ж подруги. Та мені було боляче навіть думати про це, тому я нічого й не говорила. Хоча мені здається, ти все одно щось відчула.

У відповідь Ейрін мовчки кивнула. На відміну від Етне та Мораґ, з якими в неї склалися просто приязні стосунки, із Шайною вона по-справжньому здружилася. Вони багато часу проводили разом, знайшли чимало спільних інтересів, іноді спілкувалися на такі делікатні теми, про які раніше Ейрін могла розмовляти лише з Фіннелою, звіряли одна одній свої особисті таємниці. Тому позаминулого тижня вона відразу помітила, що в Шайни виникли якісь проблеми, але не стала нічого питати, не хотіла нав’язуватись і піддавати зайвому випробуванню їхню щойно народжену дружбу…

Вони проминули браму і по короткому спуску зійшли на замкову площу, де впритул до внутрішнього фортечного муру було встановлено поміст, обтягнений білим шовком і прикрашений квітами. Зі стіни за помостом також звисали гірлянди квітів, а ще численні прапори та штандарти. Вся площа була суціль заповнена простолюдом та дрібною шляхтою, а довкола помосту збиралася знать. На самому підвищенні вже перебував головний винуватець сьогоднішніх урочистостей, кузен Лоґан, його оточували рідні на чолі з обома батьками, справжнім та названим, а тітка Ідріс безупинно кружляла довкола сина, знай поправляла його одяг і зачіску, струшувала з нього невидимі порошинки. Трохи осторонь з величним виглядом стояв превелебний Еван аб Гивел і час від часу позирав у небо, ніби дослухався до інструкцій від самого Дива.

Ейрін збиралась була повести Шайну на поміст, але та сказала:

— Ти йди, а я краще залишуся тут. Поруч із відьмами панотець Еван зразу починає затинатися і мало не мліє від страху. Чого доброго, ще зіпсує Лоґанові свято.

— Тоді і я залишусь, — вирішила Ейрін. — Я ж також відьма.

— До речі, — зауважила Шайна. — Ось тобі ще одна різниця між Північчю та Півднем. Будь-де в Північному Абраді мене б умовляли провести обряд разом з духівником. А тут таку пропозицію визнали б за святотатство.

Ейрін це знала. Хоча сестри сповідували власне, мало не єретичне з погляду традиційної реліґії, вчення про світобудову, північні лорди вважали справою престижу запопасти собі на весілля відьму. Духівники Півночі були не в захваті від такого звичаю, проте мусили з цим миритися. А в п’яти королівствах північного заходу, в так званій Мінеганській П’ятірці — Івидоні, Коннахті, Алпайні, Лойгірі та Катерласі, — закон надавав відьмам повноваження одноосібно укладати шлюби.

Невдовзі до Ейрін та Шайни приєдналися Етне й Мораґ. Айліш вер Нів з ними не було, а самі вони не згадали про неї ні словом і взагалі поводилися так, ніби ніякої старшої сестри тут немає. Висока чорнява Етне похвалила Ейрін за те, як добре вона трималася під час свого зречення, а жвава синьоока білявка Мораґ докинула:

— Особливо наприкінці, коли тебе аж душили сльози. Та ти не дала їм волі. Молодця!

Ейрін було незвично бачити Мораґ у сукні, оскільки після прибуття до Кардуґала вона з’являлася на людях лише в чоловічому вбранні. Вірніше, у штанях із сорочкою або короткою тунікою — та їх аж ніяк не можна було назвати чоловічими, бо весь їхній крій разом з вишивкою буквально волав про жіночість, і жоден чоловік не погодився б їх одягти. Ще на самому початку Мораґ зізналася Ейрін, що сукні та спідниці полюбляє не менше, ніж штани, і взагалі обожнює розкішно вдягатися, проте тут, на Півдні, щоб дозолити всім місцевим святенникам, вирішила ходити винятково в штанях. І лише з нагоди сьогоднішніх урочистостей, на особисте прохання Фіннелиної матері, вона зробила одноденну перерву.

Переважна більшість тутешніх жінок, включно з Фіннелою, вкрай несхвально ставилася до такого сміливого стилю в одязі, а от Ейрін він несподівано сподобався. Кілька разів вона навідувалася до Мораґ, приміряла її вбрання (обидві були одного зросту й мали однакові фіґури), прискіпливо розглядала себе в дзеркалі і зрештою дійшла висновку, що їй це пасує. Вона вирішила, що теж спробує носити таку одіж, але вже після того, як прибуде на Тір Мінеган.

Келлах аб Тирнан, помітивши дочку, жестом покликав її до себе. Ейрін заперечно похитала головою, вказала на відьом і тицьнула пальцем собі в груди — мовляв, тепер вона одна з них. У відповідь батько сумно кивнув.

Якраз тоді в натовпі почулися вітальні вигуки, і на площу виїхала біла кобила з вершницею — золотоволосою дівчиною в розкішних шатах із найтоншого білого шовку. За вуздечку кобилу вів юний літримський принц Лаврас, який за дорученням короля Ґвиліма аб Кілана мав передати свою сестру Ріаннон її майбутньому чоловікові. Обабіч нареченої йшло семеро дівчат у різнобарвних сукнях; серед них була й Фіннела, вбрана в свій улюблений синій колір.

Ейрін також отримала пропозицію бути подружкою нареченої, проте ввічливо відмовилася. За традицією, подружками були дівчата на відданні — а для відьми це звучало геть недоречно.

Підвівши кобилу до помосту, Лаврас допоміг сестрі зійти на землю й підвів її до схвильованого Лоґана, який не міг відвести осяйного погляду від своєї майбутньої дружини. Ріаннон дуже мило шарілася й сором’язливо ховала очі.

— Гарна пара, — неголосно мовила Етне вер Рошін. — Дай їм Диве таких самих гарних дітей.

А Ейрін зненацька відчула щем у грудях. Малою вона, як і всі дівчатка, гралася в наречену і мріяла про чарівного принца, проте, подорослішавши, почала розуміти, що заміжжя істотно обмежить її особисту свободу, яку вона цінувала понад усе. А коли в неї виявили Відьомську Іскру, Ейрін нарешті позбулася страху перед втратою свободи, їй відкрилися нові, неосяжні обрії, та водночас вона усвідомила, що деякі радощі життя, такі звичні й природні для простих людей, стали для неї недоступні. Зокрема, вона ніколи не пізнає кохання чоловіка, не народить і не виховуватиме дітей, а єдина жінка, що називатиметься її дочкою, з’явиться на світ лише після її смерті…

Здогадавшись, що коїться