Райнер Марія Рільке - Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе

проростало мені з-під рук, здиблювалось, його було забагато. Потім мене опанувала лють, і я скинув усе на одну купу десь усередині й придушив, але не зміг закрити його в собі. І тоді я, наполовину відкритий, закричав, кричав, не вгаваючи. А коли почав визирати з себе, дорослі вже давно стояли навколо ліжка й тримали мене за руки, горіла свічка, позаду ворушилися великі тіні. Батько звелів розповісти, що сталося. То був дружній, придушений наказ, але все-таки наказ. Але я й далі мовчав, і батькові уривався терпець.

Матап ніколи не приходила вночі, — та ні, одного разу таки прийшла. Я ненастанно кричав, і до мене позбігалися mademoiselle, ключниця Сіверсен і кучер Ґеорґ, але це нічому не зарадило. Зрештою послали карету за батьком-матір'ю, що були на якомусь великому балу, мабуть, у коронного принца. Я одразу почув, як вони заїхали в двір, замовк, сів і дивився на двері. В сусідній кімнаті щось шаруділо, а потім зайшла мати у пишному придворному вбранні, на яке вона навіть не зважала, майже забігла, скинула з пліч на підлогу білу шубу і взяла мене на руки. Я, здивований і зачарований, як ще ніколи в житті, обмацував її коси, невеличке пещене обличчя, холодні камінчики сережок і шовк на краю плечей, які пахнули квітами. Отак ми й стояли і стиха плакали та цілувалися, аж поки відчули, що зайшов і батько, і тоді були змушені роз'єднатися. «В нього жар», — почув я перелякані слова матері, а батько схопив мою руку й намацав пульс. Він був у мундирі єгермейстера з гарною широкою водяво-блакитною перев'яззю ордена Слона. «Що за безглуздя було гукати нас», — проказав він у кімнату, не дивлячись на мене. Батько-мати пообіцяли повернутися, якщо не буде нічого серйозного. А серйозного і справді не було. На своїй ковдрі я побачив мамину картку для запису танцюристів і білі камелії, я ще ніколи не бачив цих квітів і поклав їх собі на очі, помітивши, які вони прохолодні.

А от що справді тягнулось довго, так це пополудні під час таких хвороб. Уранці після кепсько проведеної ночі я завжди засинав, а коли прокидався й гадав, ніби ще рано, було вже пополудні, і той пополудень тягнувся безкінечно. Отож я лежав у опорядженому ліжку і думав, ніби моє тіло й кінцівки потроху ростуть, я був надто втомлений, щоб уявити собі щось інше. Смак яблучного соку зберігався довго, і найкраще мені було тоді, коли я несамохіть розкладав той смак і вбирав у себе замість думок чисту кислоту. Згодом, коли до мене повернулася сила, мені підкладали ззаду подушки і я грався олов'яними солдатиками, але вони дуже легко падали з нахиленої таці на ліжку, і то цілими лавами, а я ще не зовсім оклигав, щоб розставляти їх знову. Раптом я відчував, що досить, і просив мерщій усе прибрати, і мені подобалося знов бачити лише дві руки трохи поодаль від мене на нічим не заставленій ковдрі.

Коли мати приходила на півгодини й читала казки (справжнім, довгим читанням уголос опікувалася Сіверсен), то чинила так не задля казок. Адже ми з нею були єдині у своїй нелюбові до казок. Ми мали інше уявлення про дивовижне. Ми вважали: якби все відбувалося найприродніше, це й було б найдивовижнішим. Ми не цінували вміння літати, феї розчаровували нас, а від перетворення в щось інше чекали тільки дуже поверхових змін. Але трохи читали казки, щоб створити враження, ніби щось робимо; нам було б неприємно, якби зайшов хто-небудь, пояснювати, що саме ми робимо; надто перед батьком ми надміру виразно прагнули засвідчити свої дії.

Тільки бувши цілком упевнені, що нам ніхто не перешкодить, а надворі вже сутеніло, ми віддавалися спогадам, спільним спогадам, які нам обом видавалися давніми і над якими ми сміялися: адже відтоді ми обоє виросли. Ми пригадували пору, коли татап хотіла, щоб я був маленькою дівчинкою, а не хлопчиком, яким став тепер. Якимсь чином я здогадався про це і часом надумував постукати пополудні в материні двері. Коли вона запитувала, хто там, я був щасливий відповісти за дверима «Софі», причому робив свій тихий голос таким тоненьким, що аж у горлі лоскотало. А коли потім заходив (у невеликому, мало не дівочому халаті з якомога підкоченими рукавами, в якому я й так ходив), я був просто Софі, маленькою маминою Софі, що клопоталася по дому і що їй татап мала заплести косу, щоб не сплутати її з лихим Мальте, якщо той коли-небудь повернеться знову. Ми, звичайно, цього не прагнули, бо і мати, й Софі тішилися, що його немає, а їхні розмови (Софі завжди провадила їх однаковим тоненьким голосочком) полягали здебільшого в розповідях про неподобства Мальте, на які вони скаржилися. «Ох, той Мальте!» — зітхала татап. А Софі знала дуже багато про недобру хлопчачу натуру, наче водилася вже не з одним.

— Я б хотіла знати, що сталося з Софі, — раптом казала мати серед спогадів. На ці слова Мальте, звичайно, не міг дати ніякої відповіді. Та коли мати припускала, що дівчинка, напевне, померла, тоді він уперто заперечував і благав її не вірити цьому, хоч і доказів, правда, не мав ніяких.

Коли я тепер думаю про це, то лише дивуюся, що я остаточно повернувся зі світу тієї лихоманки й опинився в цілком звичайному житті, де кожен прагне спертися на почуття, що він серед знайомого, і розважливо мириться зі зрозумілим. Ми сподівалися чогось, а воно або трапляється, або ні, третього тут немає. Були речі сумні, раз і назавжди, і були приємні, а ще ціла купа другорядних. Якщо тобі готували радість, це все-таки радість, тож треба і сприймати її так. Зрештою, все було дуже просто, і коли це збагнути, все діється немов саме по собі. Тоді в наперед визначені межі потрапляє геть усе: довгі, повільні години в школі, коли надворі буяє літо; прогулянки, про які треба розповісти французькою мовою, гості, до яких гукають тебе і яким ти видаєшся кумедним, тоді як насправді ти засмучений, і вони тішаться тобою, мов понурим обличчям якоїсь пташки, яка не має іншого обличчя. І, звичайно, дні народження, на які запрошують навряд чи знайомих тобі збентежених дітей, які й тебе бентежать, або зухвалих, які тобі роздряпують обличчя і розбивають щойно отримані подарунки, а потім зненацька розбігаються,