Наталія Очкур - Містичний вальс

Лана не бачила цього особисто, вона відкрито назвала б брехуном усякого, хто б їй таке розказав. Та вона це бачила сама, на власні очі, а називати брехухою себе — тільки час марнувати. І все ж факт залишався фактом — із смаглявої шкіри Романа краплини води зникали так швидко, немов випаровувались. Світлані здалося навіть, що вона бачить пару — таку, яка буває, коли плеснути трохи рідини на розпечене каміння в лазні, і дівчина з усіх сил боролася з бажанням протерти очі. Зоряна ж тільки всміхалась; в аквамарині її очей сяяли гордість, пристрасть і кохання.

Радник, підійшовши до Зоряни, яка зробила крок йому назустріч, віддалившись таким чином від Світлани, опустився на коліна. Наречена простягнула руку, він взяв її пальці у свої, і Лана, підкоряючись знаку, поданому Світозаром, зв’язала їхні долоні шовковою багряною стрічкою, піднесеною одним із старійшин. На мить обоє завмерли, освітлені сонцем, вже не багряним, а ніжно-рожевим; запанувала тиша, і лиш коли денна зірка нарешті перетворилась у розпечений золотий диск, кольором подібний до того, що висів на грудях Світозара, озвався Роман:

— Чи готові ви прийняти мою клятву? Світозаре?

— Так.

— Гориславе?

— Так.

— Ви, брати Якиме, Дмитре та Давиде?

— Так, — підтвердили троє старих, зовні подібних, як листочки одного деревця.

— Ростиславе?

— Готовий.

— Ти, Мстиславе?

— Готовий.

— Пахоме?

— Готовий.

— Ти, чужинко?

— Готова.

Роман глибоко вдихнув, підняв до Зоряни некрасиве, але сповнене любові лице, і почав із тремтливою, боязкою усмішкою, що так дисонувала із його звичайно хмурим виглядом:

— Перед сонцем ясним, перед днем цим красним, перед небом чистим, перед вітром бистрим обіцяю нині я своїй дружині — вірність зберігати, іншої не знати, і повік, до скону, лиш її кохати. А як дану клятву я колись зламаю, хай мене високі небеса скарають, нехай не побачать світла мої очі, хай мене охопить вічний морок ночі.

Світлану цей немудрий віршик розчулив до сліз. Роман не просто промовляв завчені слова — він відчув кожне з них, і Лана, одягаючи йому на голову вінок із біленьких польових квітів, сплетений бозна-ким і послужливо запхнутий їй до рук старійшиною на імення Горислав, чекала відповіді молодої, її клятви, роздумуючи водночас, чи й ця присяга буде віршованою. Довго роздумувати їй не довелось, бо Зоряна почала відразу ж, як її чола торкнувся інший вінок, теж із квітів, але блакитних, схожих на суцвіття цикорію:

— Присягаюсь небом, муже мій єдиний, що моє кохання лиш зі мною згине. Що в біді, чи в щасті, владарем чи голим, я тебе, мій любий, не лишу ніколи. Всі твої дороги — то дороги наші; чаші, повні сміху і поразок чаші, розділю з тобою, як жоні належить, і тобі звіряюсь я беззастережно. Я птахів та трави в свідки зазиваю. Я твоя довічно — я тебе кохаю.

Довічно. Назавжди.

— Сергійку, а правда, ми завжди будемо разом?

— Я ніколи не залишу тебе з власної волі. Та «назавжди» — це небезпечне слово. Немає в природі такого поняття. Ніщо не вічне.

Тоді вона дулась на нього, ображалась, комизилась, як балуване дитя, бо ще не розуміла всю гірку і безжальну правдивість його слів, а коли зрозуміла, ще довго і затято не бажала приймати її, цю правоту. Їй дуже подобались такі поняття — «до скону, до віку, завжди». Вони подобаються всім поколінням закоханих, і слова, подібні цим, до блиску відшліфовані мільйонами вуст; вони гладенькі, немов морські камінці, випещені хвилями, і дуже легко перекочуються на язиці. Назавжди. Навіки. Ніколи не… Вони, ці словеса, дзвінкими і манливими, мов голоси міфічних сирен, переливами, привабили до себе не одне палаюче серце, яке проживало їх, пропускало їх через вуста, в сліпій вірі у те, що якраз із ним усе буде інакше. І не одне залюблене серце розбилось об тяжке усвідомлення того, що навіки і назавжди — то лиш назви, імення того, чого не буває на світі. Лана зненавиділа усі слова і — от же парадокс! — почала писати вірші одночасно, коли втратила Сергійка. Ті римовані рядки давали їй ілюзію забуття. Вона виливала свій біль на папері, і той, хоч і не зменшувався — запаси його в серці були воістину невичерпними — трохи приглушувався, нехай на ті хвилини, доки вона писала, та все ж… І в одному із своїх віршів, прозрівши дорогою ціною, Лана написала: «Я зламана. Сміються боги, бо тільки в них є „назавжди…“». Та зараз, дивлячись на чоловіка, який їй не подобався, і молоду жінку, яку вона практично не знала, що обійнявшись — бо радник уже підвівся — стояли посеред квітучого лугу, Світлана раптом до гострого поштрикування в серці захотіла, щоб у них було кохання до віку. До скону. Назавжди…

— Ви сказали — вас почуто, — оголосив Світозар, знов піднісши руки до неба. — Нехай ваше спільне подружнє життя буде осяяне сонцем, перед світлим ликом якого ви принесли свої обітниці, та зігріте коханням, яке горить у ваших серцях.

Обряд скінчився — цього їй ніхто не сказав, але Лана се відчула і в оточенні старійшин рушила до замку. На півдорозі вона озирнулась — Роман і Зоряна, взявшись за руки, брели до лісу, і той здавався вже не чорним, а трохи сіруватим, напівстертим туманною імлою. Хто в