Тарас Антипович - Помирана

— А пічку винесли? — похопився він.

— Осьо туто, — показав Веня.

Всі тихо охнули, коли Нельсон вивалив на землю гарячу грань, яка йому перейшла у спадок від Сави.

— Як камінь-дерево од жару загориться з одного кінця, пхаєм його в трубу. Дальше воно саме розгориться. Там заглушку поставили спереду? — походжав Нельсон, організовуючи інженерне таїнство.

Він потримався за троси, якими труба була підчеплена до хомута на шиї кротодила. Таким чином звіра було перетворено в запряжене тягло. Місія цієї скотини полягала в тому, щоб інстинктивно затягнути в своє лігво нагрівальний елемент, який прискорить утворення чорнухи в пластах Корита.

— Тліє! Тліє! — крикнула Майя у дитячому захваті. Край стовбура камінь-дерева охопило жовтогаряче світіння, воно поволі рухалось до тонкої верхівки.

— Беріться всі, ну! Гордиться ж собою будете! — гукнув Нельсон.

Камінь-дерево загнали в трубу, як стержень у кулькову ручку. Знайдена в ангарі металева заглушка для заднього торця труби не зовсім підходила за діаметром, але її таки втелющили туди молотками. Нельсон наблизився до кротодила, дав йому носаком під ребра, проте не справив на рецептори цієї товстошкірої туші особливого враження. Він обережно розкрутив ланцюг на передніх лапах-ковшах. Кротодил розправив віяло пазурів, тріснув занімілими кістками і гучно перевалився на бік, гребучи землю, що розліталася груддям навсібіч.

— Кілки беріть. Будем направлять, якшо заблудиться, — Нельсон обережно послабив шворку на задніх лапах тварини.

Ривок — і звір став на чотири опори, засопів і рикнув, задравши голову. Спочатку він позадкував і вперся гузном у гарячу трубу, всередині якої вже шкварило камінь-дерево. Потім, обпечений, ринувся вперед, ткнувшись носом у бетон. Отримав збоку ломом по голові, взяв трохи лівіше й устромив писок у заглибину рідного токсичного перегною. Троси натягнулися струною. Передніми лапами кротодил миттю зірвав дротяний намордник і увігнав зуби в пресований утиль. Коритяни відступили на безпечну відстань.

— Ух, ото гребе! — аж присів Базука, споглядаючи, як кротодил працює своїми ковшами, пробиваючи собі печеру.

— Стільки мняса пропаде. Луччє б ми його з’їли, — зітхнув Веня. Кротодилячий хвіст саме востаннє махнув із-під сміття. За ним углиб посунула труба, як гігантський гарячий заштрик, встромлений у Корито.

— Поплив, йухан, додому, — прокоментував Нельсон. — Ну, ставим плиту на місце. Тре’ ж каструльку накрить, шоб пара не виходила.

Ніч була моторошна. З-під Корита періодично виривався натужний рев кротодила, що вибився з сил, укляк і тепер пікся живцем у своєму лабіринті. Земля ледь-ледь стугоніла, з насипів обвалювався гравій і шлак. Рик стихав, щоб за хвилину початися знову.

Нельсон знав, що Божена теж не спить — лише крутиться в гамаку, не знаходячи зручної пози. Думки Нельсона вирували німим потоком, не прив’язані до вбогих слів. Якісь неоформлені й суперечливі почування переповнювали нутро. Усе здавалося можливим і неможливим. За поривами щастя тінню скрадалися страхи.

Божена з гуркотом спустила протез на підлогу, підійшла до вікна. Надворі вже засіріло. Паморозь укривала землю, облягала кам’яні дерева, перлами висла на порваних електричних дротах.

— Броде хтось.

— Де? — схопився Нельсон з долівки.

— Мара якась.

Від трансформатора відлипла перехняблена постать. Похитуючись, підійшла ближче до їхнього будинку.

— Це ж Дана, — узявся відкривати вікно Нельсон.

Дана стояла як неприкаяна. Вона подивилася на нього, обома руками тримаючись за груди. Спочатку здалося, що її душить сміх чи гикавка. Її гострі дрібні риси були зім’яті гримасою. На лобі надулася вена.

— Чо’ привалила? — поцікавився Нельсон, спершись на підвіконня.

— Капа… мене розбив, — простогнала Дана. Вона відняла брунатний рушник від грудей, розвела на два боки плащ. З-під тріснутого дисплею, тепер схожого на павутину, проступала кров.

— За шо? — ахнула Божена.

— За те, шо ти змогла, а я не можу.

Весь куток іще спав мертвим сном. На іржавих покрівлях танув іній. У сильці на даху гаража билась мініатюрна пташка, відчайдушно клюючи залізо. Двері в Капрона були відчинені, так ніби він чекав когось.

— Капа, ти тут? — увійшов Нельсон у темну коробку.

— Туто, — буркнув Капрон, сидячи на бетоні спиною до входу.

— Там у тебе птичка піймалась. Чуєш — шарудить.

— Ти приперся, шоб це мені сказать?

— Нє. Я через Дану.

— Ну?

— Слухай, шо ти твориш?! Я тебе не пойму! — почав Нельсон.

— Шо я творю? — обернувся Капрон. — Я коли міну витягав, то ти не питав, шо я творю! Ніхто не питав. А я для вас…

— Та не було ніякої міни! Ти ж в ангарі руку всунув під гусеницю!

— Не кажи мені таке! Язик вирву, — звівся Капрон на ноги, але зразу ж і сів. Він важко ковтнув слину. — Води нема в тебе?

Нельсон подумав, що від голоду й спраги у Капрона в мізках сталося щось непоправне.

— Знаєш, я тобі секрет скажу. Якшо жінку толково любиш, то не хочеться її бить, — мовив Нельсон дидактично.

— Хе-ех, шо мені та любов! — заскреготав Капрон. — Думаєш, мені інтересно воно, це саме? Не хочу я. Мо’, я смисла шукаю — чого ми такі, чого ми так живем і шо ми робим одне з одним?

— Ти, Капа, менше думай. Воно в тебе криво виходе, — наваживсь дати пораду Нельсон.

— Давай луччє бабами міняться. Ти мені повну, а я тобі пусту, — знайшовся Капрон.

— Харе гнать, торванабой! — схопивши Капрона за барки, Нельсон вглядівся в чорноту його ока. Десь там, на споді, розгорався пломінь божевілля.