Роберт Отто Вальзер - Розбійник

не грав, але гру спостерігав із цікавістю. Дехто із друзів умовляв його прилучитись до гри. Ми тут кажемо «друзів». Одначе не треба сприймати це слово аж так буквально. Він мав там знайомих, і був з-поміж них, зокрема, американець, а також один молодий юрист. Наш розбійник не був неймовірно далекий від світу й життя, хоч і дуже близький, либонь, також не був.

— Що з вами сталося? — ще на сходах недвозначно й відверто звернулась до нього одна молодичка із трохи легковажного кола. — Я вас навіть боюся. На вигляд ви — казна-який безневинний, тільки ж у це просто важко, неможливо повірити. Що ви тепер, власне, робите? Чи не стережете скарби царя краю Артурцулатакозія? Що? Мовчите? Ваше мовчання у цьому півмороку довколо нас — досить дивне. Чи справедливо я вас вважаю людиною дивною? Фе, як ви поводитесь?! Я чула, ви дуже страждаєте й дістаєте від цього, однак, насолоду. Тож якщо з вами повестись погано, то ви проковтнете це легко, а то й залюбки. Я на вас ображаюся, що ви отак черство переді мною стовбичите і не сказали ще й досі, що про вас думати. Але ж ви уже чули: я вас боюся. Боюся й боятимусь, ви мене розумієте? І я докладатиму всіх можливих зусиль, щоби вбачати у вас небезпеку. Небезпечні ви тим, що небезпеки аж ніяк не становите. Знаєте, хто ви? Ви — баламут. А чому, може, знаєте? Тому що немає підстав за такого вас мати. І це дуже погано.

— Запевняю вас, я — надзвичайно цікава людина, — відказав наш розбійник. Відказав, як здалось, дуже просто і щиро. Він саме придбав собі у капелюшній крамниці кашкета й тепер поцікавився в жінки, яка, очевидно, страждала на брак — невеличкий, а все ж таки брак — відчуття того, що називають коректністю, — поцікавився, отже, чи личить йому той новенький кашкет.

— Так собі, — відповіла жінка, трохи закопиливши губки.

Потому саме в цьому кашкеті він і пішов туди, де вирішив стати навшпиньки. Повестися так легковажно, здалось йому, буде важливо. Другого дня він одержав листа без підпису, в якому стояло: «Добродію, чи можна тепер вас іще поважати? Після того, що ви сьогодні вчинили в усіх на очах, — навряд. Ви повелися, як справжній школяр. Ви боягуз. Ви вдаєте із себе підлітка, і це — просто манія величі. Бо заглядати у вікна, втішатися світлом, що горить у чужому помешканні, й поїдати очима страви, якими вечеряють люди, — на це здатний лиш підліток. Так ви зрікаєтесь батька і матері й даєте поляпаса тим, хто вас навчав і виховував. Це — неподобство. Адже ваші навчителі колись вельми старанно тлумачили вам, у чому заслуги таких собі Сюллі, Вобана, Кольбера[23]. Невже ви геть-чисто забули про Рим, геть-чисто забули про Грецію? Ви поводитесь, мов жовтороте хлопчисько. Невже у вас справді не складається досить глибокого враження, коли вам трапляються пани-добродії, що їх супроводжують пани-добродії у циліндрах? Невже від такого видовища у вашій душі не прокидаються жахливі передчуття і підозри? Чи ви забули, скільки разів вас сварили і ганили? Від цього листа вас, може, й занудить. Вас хочуть порятувати, пропонуючи вам розваги, які викликали б у вас почуття, здатні прищепити порядність. Адже порядність полягає передовсім у тому, щоб решту людей зневажати як бідолашних невдах, ба більше, як безнадійно пропащих. Але схоже на те, що ви геть не бажаєте цього збагнути. Одначе колись вам усе ж доведеться нарешті це втямити. А кашкет вам не личить. Він надає вам вульґарного вигляду. Ви привертаєте до себе увагу і неприємно вражаєте тих, у кого натура тонка і шляхетна. Кожен дядько, який має небожа, тепер на вас злиться. А тітки-протестантки через вас іноді змушені навіть хреститись і цим допускають серйозні порушення культових приписів. Хіба ж ви не давали приводу ганьбити себе, а потім самі ж хіба не сміялися з цього? Хіба ж ви не знайдете собі і оселю, і схованку у вариводи Сельми, щоб потім не знати, до чого докласти там рук, окрім поглядати з балкона на конячину молочника, та задивлятись угору на сонечко, коли воно світить на конячину внизу, та оглядати балкон, осяяний сонечком, та стежити за покрівельниками, що латають дахи, та розглядати жінку, котру розглядає ще одна жінка, бо в тої першої якийсь хворобливий вигляд, та позирати на хвіртку, яку то відчиняють, то зачиняють люди, котрі входять до парку і з нього виходять, а потім на пам’ять спадає вам думка, що пора вже вертати з балкона до своєї кімнатки, яку ви через свою зарозумілість — а вона вже межує то з баламутством, то з цілковитою втратою всякої міри, — пишномовно назвали своєю "вітальнею"». Дочитавши листа, розбійник сказав собі: «Я певен, точнісінько так воно й буде». Він відчув себе мовби під чиїмось крилом — адже його щойно добряче проперчили. Не кожному так поталанить.

Перше ніж повернутися до вариводи, яку наш розбійник, одначе, вважав досить милою жінкою (адже той, хто уміє варити так воду, міркував він, бодай щось у житті та вміє), ми познайомимо вас із двома товаришами розбійника зі шкільних років. Ці два пішли досить далеко. Перший став лікарем, другий навчився друкувати книжки. Згодом цей другий висунувсь на якогось начальника з технічних питань. Уже бувши на цьому посту, він на виставці живописних полотен познайомився з нашим розбійником і недбало до нього промовив: «Ти не дуже мені до вподоби. Сподіваюсь, колись, іншим разом ти мені більше сподобаєшся». Той, хто сказав ці слова, столувався в дуже шикарному пансіоні. То був найшикарніший, можна сказати, найаристократичніший пансіон у цілому місті, й господарювала там не молоденька вже жінка, яка довгий час жила в Англії. Одного чудового дня директор однієї із найсолідніших друкарень у цілому місті промовив до власниці пансіону:

— Гадаю, ви мені симпатичні. Ваші манери свідчать про те, що ви самостійні. Я так мрію знайти собі пару! Ви вже даруйте, що таке делікатне бажання я висловлюю вголос. Нерідко, коли ми намагаємось сказати щось делікатне, у нас це виходить трохи неделікатно. Я вже відчуваю, як тепло єства вашого переливається до мого єства. Слово «переливається» ви, може, сприймете як не зовсім доречне. В мене теж таке враження. Тож ми