Томас Тімайєр - Подих диявола

— Це наша мета, — гукнув у відповідь Ван Баккен. — Палац короля. Колишній храм Шиви. Він стоїть тут уже понад сотню років. Іще чверть години — і ми будемо на місці.

За його знаком погоничі завернули слонів із широкої дороги, і ті пішли трохи вужчою доріжкою, що веде в гори. Вони залишили позаду долину, і тепер піднімалися усе вище й вище кам’яними схилами. Один зі слонів голосно протрубив, у відповідь іздалеку долинув звук сурми. Їх помітили.

Коли слони проходили крізь ворота, Оскар мимоволі пригнув голову. Територія палацу складалася з декількох десятків храмів, розкиданих по величезному парку. Одні були більшими, інші маленькими, були навіть зовсім крихітні, у яких могла поміститися тільки одна людина. Більша частина будівель виглядали давніми, але деякі були відремонтовані й прикрашені прапорами та кольоровими вимпелами. З ущелин між каменями пробивалася трава, росли пальми й рододендрони.

У центрі комплексу стояв головний храм, а від нього променями розходилися доріжки. Будинок був майже повністю викладений із темного вулканічного каменю й так заріс ліанами, що Оскар не міг розрізнити, де закінчується камінь, а де починаються рослини. З дивним відчуттям дивився він нагору. Чорні стіни ярусами тяглися вгору на тридцять-сорок метрів, до кам’яної вершини. На кожному з восьми ярусів була безліч маленьких башточок, прикрашених дорогоцінними рельєфами. Юнак розрізнив людей зі слонячими головами, шестируких жінок, ошатних танцівниць і ще багато чого.

— Ласкаво просимо до палацу Тенга, — сказав Ван Баккен. — Це прадавній індуський храм, що його предки Бхамбана переробили на палац. Король — не тільки володар, але й найвищий священнослужитель у цій країні. Ви спускайтеся, а я поки доповім про вас.

Ван Баккен поспішив до головного входу і зник усередині будинку.

Оскар спустився зі спини слона й обтер із чола піт. Хоча вже наближався вечір, стояла неймовірна спека. Він подивився, як погоничі повели слонів у задні частини двору, де розташовувалися житлові приміщення та стайні. Він сподівався, що йому ще трапиться нагода покататися на цих дивних тваринах.

Коли всі спустилися, Гумбольдт підкликав їх до себе.

— Невелике попередження, — сказав він. — Нагадую, що ми чужинці в цій країні й не знаємо, як правильно поводитися. Говоріть тільки тоді, коли вас запитують. В інших випадках говоритиму я. Вас це теж стосується, професоре. Знаю, що ви вже були в цій країні, але керівником цієї групи є я. І це загальноприйнята норма поведінки у всіх куточках світу. Природно, буду вам дуже вдячний, якщо ви допоможете мені порадою. Але, будь ласка, ніяких публічних заперечень. Це можуть прийняти за нашу слабкість.

— Мені усе ще не ясно, чого ви хочете від короля, — промовив Лілієнкрон. — Він просте опудало й шарлатан. Ніякої політичної влади він не має. Я вважаю наше перебування тут дуже небезпечним.

— При всій повазі до вас, скажу, що ви думаєте як європеєць, — Гумбольдт обперся на свій ціпок. — Я достатньо побачив, щоб зрозуміти, що спочатку потрібно завоювати довіру місцевого населення. Саме цього губернатор Поортвліт, при всьому своєму досвіді, ще не зрозумів. Голландці встановили в цій країні своє панування і керують нею, але люди такі ж самі, як цей король. Він із давньої монархічної династії, і його шанують як бога. Цього так просто солдатам не змінити. У цьому й полягає помилка, яку роблять більшість імперіалістичних держав. Вони вважають, що можуть вторгнутися в будь-яку державу, встановити свій прапор і взяти керування у свої руки. Але так не буває. Потрібно завоювати довіру людей, їхні серця. За сотню років, коли німців, англійців, французів і голландців виженуть із колоній, вони зрозуміють свою помилку.

У цей час з’явився радник у супроводі грізної палацової варти. За ним ішов парубок у шовковому костюмі й невисоких чобітках. Він був струнким, гарним, і років йому було приблизно стільки ж, скільки й Оскару. Синювато-чорне волосся було перехоплене золотим обручем. На червоному шарфі, яким він був підперезаний, висів майстерно прикрашений кинджал. Коли юнак підійшов, він склав долоні й схилив голову.

— Ласкаво просимо, шановні мандрівники, — проговорив він. — Радий привітати вас у нашій резиденції. Мене звати Дималь, я син нашого шанованого владики Бхамбана Третього, регента Суматри та Яви. Він передає вам свої найсердечніші вітання й просить завітати до нього.

Гумбольдт теж склав руки.

— Ми щасливі прийняти запрошення й раді, що владика дарує нам свій час. Будь ласка, проведіть нас до нього.

Дималь кивнув, розвернувся й пішов до храму.

— Здається, він дуже люб’язний, — прошепотів Оскар. — Напевно, чутки все перебільшують.

— Зачекай, — відповів Гумбольдт.

Усередині храму панував напівморок.

Ні вікон, ні інших джерел світла не було. Замість них на легкому вітерці мерехтіли незліченні свічки та смолоскипи. Війнуло ладаном і миррою, немов у церкві на Різдво. Звідкілясь долинав тихий дзенькіт. Усередині храм справляв іще більше враження. Стіни губилися вгорі в темряві, і здавалося, що ти перебуваєш у величезній печері.

Посередині кімнати стояв величезний трон із чотирма колонами по кутах. У тремтячому полум’ї масляних світильників здавалося, що він пересувається. Майстерну різьбу трону покривало сухозлітне золото. Оскар стояв занадто далеко, щоб розглянути всі деталі, але було ясно, що трон прикрашали сотні витончених зображень.

Король сидів на червоних оксамитових подушках. Очі в нього були заплющені. Зі схрещеними ногами, у золотій шапочці та шовковій накидці, що приховує верхню частину тулуба, він нагадував статуї Будди, які Оскар бачив у Батавії та Сурабаї. Єдиною відмінністю було те, що король