Надія Павлівна Гуменюк - Квіти на снігу

для підмоги – і на поле; мовляв, усе одно ж пропадуть, а вдома немає що курці кинути. Воно-то так. За тиждень-другий слідом за комбайнами мали йти трактори з лущильниками, і тим колоскам одна дорога – у землю. Але ж поле колгоспне! Повинен бути порядок, а всякого, хто зазіхав на колгоспне добро, треба було карати. До в’язниць і таборів, як це було колись, за Сталіна, за таку провину вже не кидали, але були встановлені штрафи.

Бригадири та об’їждчики з ніг збивалися, щоб спіймати крадіїв і подати в контору їхні списки. Та ті баби теж не ликом шиті: виставляли свої дозори з дітлашні на горбочках біля під’їзних доріг, і тільки об’їждчик на коні чи бригадир на бричці до краю поля наблизиться – їх як вітром здувало.

Я був мастаком на всілякі вигадки. Ти ж мене знаєш! А тут же так хотілося перед від’їздом до міста показати, що недаремно мене туди беруть (ще й, сказали, з перспективою!) – таких, як я, у дурні не пошиєш, навколо пальця не обведеш. Зібрав сторожів та об’їждчиків, наказав принести з дому спідниці та білі перкальові[11] хустинки.

Як не пантрували малі за дорогами, що вели до поля, нічого підозрілого не помітили – тихенько гралися собі в ножика, пильно поглядаючи навколо. На підводу з гуртом молодиць у білих хусточках, яка під’їхала до самого поля, вони уваги не звернули. А даремно. Бо то й були ми, і ми таки перехитрили тих крадійок хитрющих. Як зіскочили ті «молодиці» з підводи та як кинулися широкими розмашистими чоловічими кроками ловити нещасних порушниць… Ну й, скажу тобі, комедія була… Зчинився такий лемент, що все село збіглося. Заскочені зненацька крадійки повикидали колоски з фартухів у стерню, виривалися з наших рук, кликали на допомогу, благали й проклинали нас, накликали кару Божу на того, хто оце таке паскудство з перевдяганням придумав… На мене тобто…

Я кинувся за втікачкою, яка мчала, як молода оленичка, до зеленої посадки. Плюнути б і махнути рукою: хай собі втікає оте дівча довгоноге, он скільки вже бабського улову біля підводи. Але в мені прокинувся азарт мисливця: не міг упустити здобич, не міг програти. Наздогнав біля вільшаника, повалив на землю, придушив своїм розпаленим тілом. У неї груденята ходором ходять, серце тріпоче, мов пташка наполохана… А коси… Як вони пахли любистком! Чомусь раптом дико захотілося, щоб вона пручалася, плакала, благала відпустити. Але дівчина навіть не зойкнула. Не кричала, не просилася, тільки дивилася на мене очима наполоханого звіряти, і дві великі сльозини тихо котилися по щоках. Щось вони в мені розтопили, ті сльозини, щось перевернули в серці затятого холостяка, ніби якась крижина раптом лопнула й залоскотала в грудях. Отак-от і познайомилися.

Я так ніколи й не почув від неї крику. Навіть того ранку. Пам’ятаєш, Жоржику? Авжеж, пам’ятаєш. Ти вже був чималим хлопцем, усе розумів. Я тоді сказав, щоб Тетяна збиралася: усі мої з роботи їхали до лісу, на нашу базу відпочинку. Вона не ворухнулася. Я розсердився: «Ніхто тебе не змушує випивати біля озера чи горланити з усіма, якщо ти до цього так і не можеш призвичаїтися, селючко нещасна! Посидиш у будиночку чи гриби позбираєш. Або за компанію з Жоржиком порибалиш. Та інші жінки аж пищать, щоб поїхати з нами, за честь мають, а ти…» Вона сказала тихо, так тихо, що ти, мабуть, і не почув: «Їдьте без мене. Щось мені нездужається». Я навіть не перепитав, що саме їй болить. Глянув у вікно: ти вже підстрибом біг до автівки. Я сердито гримнув дверима й вийшов слідом за тобою.

Усе було як завжди. Дубові вінички в парній, двері з якої виходять прямісінько на дерев’яний настил над озером, плавання в тому озеречку посеред лісу. Пам’ятаєш, яке воно було чисте? Як сльоза! За ним же спеціальна обслуга наглядала, щоб ні смітинки, ні пір’їнки. А потім розкішний стіл із делікатесами, які навіть у снах не снилися простим смертним, і жіночі ніжки, що витанцьовували на столі, серед тих делікатесів.

Коли ми повернулися вночі, вона так і лежала в ліжку. Таке мене зло взяло, що ледь стримався, щоб не перекинути її разом із тим ліжком. Бач, уперлася, загнула кирпу, не поїхала й не вийшла назустріч, не запитала, як там було. Роздягнувся, прийняв душ і тільки тоді зайшов до спальні. З усієї сили шарпнув з неї ковдру й остовпів: ліжко було залите кров’ю, що вже встигла загуснути й порудіти.

У тебе, Жоржику, міг би бути брат. Або сестра. Але чому вона нічого не сказала? Чому, Жоржику?

Я не був святим. Видний чоловік. На такій роботі. А кругом жінки – від секретарки в приймальні до третього секретаря по культурі… І всі хочуть кар’єру зробити. А зробити жінці кар’єру без чоловіка нагорі… Ох і діставали мене ті мисливиці! Ох і охмуряли! Тетяна, мабуть, знала. Авжеж, знала. Хтось постарався, розказав. Та я й не особливо приховував.

Ти пам’ятаєш Людмилу Іванівну? Вибілену таку, з бюстом восьмого розміру? Це вона тоді на столі танцювала, серед пляшок із шампанським. Коли я її зустрів уперше, вона ще просто Люсею була, піонервожатою в школі. Приїжджаю до школи перевіряти якусь скаргу, а мені назустріч півкулі восьмого розміру, пухкі губки, круглий задок і погляд… відданий такий, багатообіцяючий. Ми зачинилися з нею в ленінській кімнаті того ж самого дня – вона подала себе на десерт після всього печеного й вареного. А вже за два місяці Люся стала директоркою районного будинку культури. Думаєш, я не знав, що з того директорування в мене за плечима всі сміються? Знав! Але що мені було до того? В очі все одно ніхто не посміє й пікнути. А от Люся пильненько придивлялася та прислухалася до тих сміхунців і хутко розправилася з ними. Бо сміється той, хто сміється останнім. Бо плює на всіх той, хто вище сидить.

Люся