Світлана Олександрівна Олексійович - Цинкові хлопчики

кровожерні запитання. Лоскочуть собі нерви. Питають: «А ви могли не поїхати до Афганістану?» Я? Я... У нас відмовився тільки один — командир батареї, майор Бондаренко:

— Батьківщину піду захищати. До Афганістану не поїду.

Одразу суд офіцерської часті — презирство за боягузтво! Як це було для чоловічого самолюбства? Петля на шию, пістолет — до скроні? Одразу ж його понизили на посаді, як ми говоримо, розсипали зірку: з майора став капітаном. І до будбату... Через це пройти? Вигнали з партії. І через це? Вигнали з армії, і через це? Ще страшніше, ніж на війну потрапити. Сорок п’ять років... З них тридцять п’ять в армії: суворівське училище, військова академія... Що йому робити в мирному житті? З нуля починати?

— Що ти можеш? — питають в офіцера.

— Можу командувати ротою. Можу командувати взводом і батареєю.

— Що ще можеш?

— Можу копати.

— Що ще?

— Можу не копати...

На митниці в мене розмагнітили касети з концертом Розенбаума.

— Хлопці, пісні класні!

— А в нас, — показують мені, — є список, які пісні можна везти, а які ні.

Приїхав до Смоленська: з вікон усіх студентських гуртожитків лунає Розенбаум...

А зараз — треба рекетирів налякати, приходить міліція:

— Нумо, хлопці, допоможіть.

Неформалів розігнати:

— Покличмо «афганців».

Тобто «афганцеві» звично, йому все дарма: міцні кулаки, слабка голова. Усі бояться. Усі не люблять.

Коли у вас болить рука, ви не відтинаєте собі руку. Ви її колишете, щоб вилікувати. Ви її лікуєте.

Чому ми збираємось? Рятуємося разом... Але додому повертаєшся сам...

Майор, пропагандист артполку

— Щоночі... Я бачу один і той самий сон, усе прокручується заново. Усі стріляють, і я стріляю. Усі біжать, і я біжу. Падаю, прокидаюся.

Я — на шпитальному ліжку... Я прокидаюся... Ривком хочу скинути себе з ліжка, щоб вийти в коридор покурити. І тут згадую: ніг немає... Тут повертаюся в дійсність...

Я не хочу чути про політичну помилку! Не хочу знати! Якщо це помилка, то поверніть мені мої ноги... (У розпачі жбурляє від себе милиці.)

— Перепрошую... Вибачте... (Посидів мовчки і охолов.)

Ви? Діставали хоч колись із кишені вбитого невідправлені листи: «Дорогенька...», «Любі...», «Кохана...» Ви бачили солдата, простріленого одночасно кремнієвою пищаллю і китайським автоматом?

Нас туди відправили, ми виконували наказ. В армії ти спочатку маєш виконати наказ, а потім можеш його оскаржити.

Тобі сказали: вперед! Отже, уперед. А ні — партквиток віддай. Звання віддай. Присягав?! Присягав! Пізно пити боржомі, коли нирки вже відпали. «Ми вас не відправляли туди». — «А хто відправляв?»

Там у мене був товариш. Я ішов у бій, він зі мною прощався. Я приходив, він обіймав мене — живий! Такого друга в мене тут не буде...

На вулицю я рідко виходжу. Іще соромлюсь...

Ви колись пристібали чи бачили зблизька наші протези? На них ходиш і боїшся шию зламати. Кажуть, в інших країнах «протезники» на гірських лижах катаються, грають у теніс, танцюють. Купіть їх на валюту замість французької косметики... Замість кубинського цукру... Марокканських апельсинів та італійських меблів...

Мені двадцять два роки, усе життя попереду. Треба дружину шукати. Була дівчина. Сказав їй: «Я тебе ненавиджу», — щоб вона мене покинула. Жаліла. Хочу, щоб кохала.

Мариться ночами рідний дім,

Горобиною узлісся запалало.

Тридцять, дев’яносто, сто і сім...

Щедро ж ти, зозулько, накувала...

Із наших пісень... Улюблена... А іноді навіть день несила прожити...

Але навіть тепер мрію: хоч краєчком ока глянути на той шмат землі. Біблейської пустелі... Нас усіх тягне туди... Так тягне, коли стоїш біля прірви чи високо над водою. Так тягне, що голова обертом...

Війна скінчилася... Тепер намагатимуться нас забути, заховати кудись подалі. Засунути. Так уже було у фінську... Скільки книжок було написано про Велику Вітчизняну — і нічого про фінську... Ніхто не любить згадувати програну війну. І я через десять років звикну, мені буде начхати.

Чи вбивав я там? Убивав!! А ви що хочете, щоб ми там лишилися янголами? Ви чекали — ангели повернуться...

Старший лейтенант,

командир мінометного взводу

— Служив на Далекому Сході...

Викликали до командира частини. Черговий телефоніст приніс телеграму: «Направити старшого лейтенанта Іванова до штабу армії для розгляду питання про переведення його в Туркестанський військовий округ для подальшого проходження служби». Дата і час. Очікував, що пошлють на Кубу, тому що, коли проходив медкомісію, ішлося про країну зі спекотним кліматом.

Спитали:

— Не заперечуєте, якщо ми вас пошлемо у відрядження за кордон?

— Ні, не заперечую.

— Поїдете до Афганістану.

— Так точно.

— Ви знаєте: там стріляють, убивають...

— Так точно...

У Союзі в саперів яке життя? Копають лопатою, довбуть киркою. А хотілося застосувати те, чого навчали в училищі. Сапери на війні завжди потрібні. Я їхав учитися воювати.

Із усіх, кого викликали, відмовився один. Його викликали тричі:

— Не заперечуєте, якщо ми вас відправимо за кордон у відрядження?

— Заперечую.

Йому не позаздриш. Тут же отримав догану, його офіцерське ім’я тепер заплямовано, і просування по службі не буде. Відмовлявся він через стан здоров’я, у нього чи то гастрит був, чи то виразкова хвороба. Але на це не зважали: спекот-ний клімат чи ні, запропонували — маєш їхати. Уже друкували списки.

Із Хабаровська шість днів до Москви їхав потягом. Через усю Росію, через сибірські річки, берегом Байкалу. За добу в провідниці закінчилася заварка, другої доби зламався титан. Рідні зустріли. Поплакали. Але як треба, то треба.

...Відчинився люк — синє-синє небо, у нас тільки над річкою буває таке синє небо, як там. Шум, гам, але всі свої. Хто зустрічає замінника, хто друзів, хто передачу від рідних із Союзу чекає. Засмаглі всі, веселі. Уже не вірилось, що десь є тридцять п’ять градусів морозу, броня замерзає. Першого афганця побачив на пересилці через паркан із колючого дроту. Окрім цікавості, жодних інших почуттів не було. Звичайна людина.

Отримав папери до Баграма на посаду командира інженерно-дорожнього взводу в саперному батальйоні...

Прокидалися рано-вранці і вирушали як на роботу: танк із тралом, група снайперів, собака мінно-розшукова і дві беемпешки для бойового прикриття. Перші кілометри їхали на броні. Звідти гарно видно сліди: дорога запилюжена, пилюка лежить пудрою, наче сніг. Птах сяде — знак лишається. Якщо вчора пройшов танк, пильнуй: у слід від гусениці трактора можуть міну закопати. Пальцями домалюють гусеницю, а сліди свої заметуть мішком або чалмою. Дорога звивалася повз