Крістіан Крахт - Імперіум

Слюттер уже знає, що ніколи не зажадає від неї пояснень, чому втекла на його корабель і хто вона така. Море поблажливе, комусь у думках про море ввижається смерть, він же відчував нескінченно ніжну, ностальгійну залюбленість у ті часи, коли земля була ще вільна від людей. У цьому він не надто відрізнявся від Енґельгардта, проте його уявлення й фантазії не оприявнювали йому іншого світу, окрім нашого, Слюттер не бачив іншого людського роду, що наближався, та іншого нового порядку — лише море, океан, який тепло, наче кров, із природною безпомильністю накриє церкви, міста, країни і континенти.

Чи Слюттер закоханий у Пандору? А чи бачить себе в ролі батька й захисника і чи дозволить він собі подивитися на Пандору як на молоду жінку, коли вона по обіді м’яко ступає по верхній палубі з байдужістю кішки кольору золотавого імбиру? Він мав намір висадити її в Німецькому Самоа, проте з цього нічого не виходить, бо коли «Джедда» входить у бухту Апіа і стає видно вивішений на даху факторії Юніон Джек, вона з криками і плачем падає перед Слюттером і б’є маленькими кулачками по залізу палуби, поки не розбиває руки до крові, не забуваючи потайки пострілювати гарненькими оченятами, оцінюючи, чи не занадто штучним здається цей безсоромний фарс. Серце Слюттера м’яке, наче каучук, і він наказує Новемберу й Апірані вивантажити ящики з коньяком. Він приймає на борт вантаж сковорідок (і декілька ящиків крабового м’яса в консервних банках) і заспокоює дівчину, гладить її волосся і дозволяє залишитися на борту «Джедди» до Нової Померанії.

Маорі перев’язує розбиті долоні Пандори, Новембер (його одяг і шкіра дедалі сильніше вкриваються шаром кіптяви) кидає вугілля в грубку; пізніше, коли вони вже далеко вийшли в море, їх наздоганяє шторм глухого сірого кольору, загрозливий та несамовитий, наче велетенська тварина. За лічені хвилини насувають гори хмар, їхні нутрощі осяяні феєрверками біло-золотавих блискавок. Стрілка компаса на капітанському містку починає несамовито бігати; хвилі, високі, наче вежі, підкидають судно, наче воно з картону; з гребня корабель падає у провалля між хвилями, а потім знову піднімається вгору, так що навіть суворому Апірані стає на душі тривожно. Маорі, наче втілення Квікеґа-гарпунника, міцно прив’язується тросом до леєра коло капітанського містка, щоб, стоячи біля Слюттера скільки стане сили, вказувати правильний курс, який він відчуває краще, ніж будь-який компас, завдяки таємному зв’язку своїх предків з навігацією та морськими подорожами. Обом стає щораз очевидніше, що «Джедда» може перекинутися в будь-який момент.

Слюттер відчуває залізний присмак сліз своєї люті. Але пан Новембер, наче справжній демон, і далі працює в темряві корабельного черева; вугілля лопата за лопатою опиняється в огнисто-розжареній печі під паровим котлом. Час від часу Новембер кидає лопату й починає чаклувати біля важелів і вентилів інфернальної машини, щоб потім знову кидати лопату за лопатою, годину за годиною. Вогонь — його ремесло, це не просто бій з ураганом, який Новембер веде з машинного відділення, а майже доісторичний поєдинок із самою сутністю природи, це архаїчний бунт деміурга, що, повставши проти первинного Хаосу, піднімає свою залізну лопату сто тисяч разів, долаючи спротив світового порядку.

Пандора, яка ще ніколи не здійснювала такої подорожі, згорнувшись клубочком, тремтить від страху в кутку Слюттерової каюти. Кожного разу, коли розбивається ще одна пляшка чи якийсь інструмент пролітає до протилежної стіни, вона починає верещати, гадаючи, що то прийшла остання мить її короткого життя. Вона відчуває, як страхітливий океан загрожує потрощити корабель, які неосяжні води там ззовні, вони вивільнюють її страх загибелі, кілометри морських глибин під нею, вона відчуває присутність хвостатих і вкритих слизом звірів без очей у вічній темряві безодні. Слюттер, який за жодних обставин не може залишити капітанський місток, посилає замість себе Апірану вниз у каюту, щоб той міцно потримав її в руках і промурмотів тиху маорійську пісню, заспокійливо погладжуючи її по голові.

Шторм триває два дні і три ночі, протягом яких Апірана, Новембер і Слюттер літрами п’ють вугільно-чорну підсолоджену каву, однак не їдять нічого, і коли врешті в погоді відбувається злам, виникає відчуття, наче виснажлива лихоманка полишає змучене тіло; похилена колона сонячного світла пробивається крізь попелястий хмарний фронт, увесь світ видихає з полегкістю, води заспокоюються, а виснажені птахи-фрегати спускаються з неба на биту ураганом передню палубу «Джедди». Піна останніх валів ще б’ється зі злістю об борти, та, хвала Всевишньому, все нарешті минулося. Пандора видирається з каюти нагору, сідає на міцно припнутий ящик із бляшанками, підтягує до себе голі ноги й не говорить нікому жодного слова чи привітання, думаючи про те, що вона пройшла це неймовірне випробування вогнем, а потім розпускає на волю солоного вітру своє волосся.

Ніхто не докоряє їй ані за сльози, ані за страх, і навіть пан Новембер, котрий піднявся нагору з глибоких надр трюму, а тепер, зачерпуючи відром морську воду, змиває з обличчя та рук кіптяву, проходячи повз Пандору, наважується на стриману посмішку; ніщо так міцно не прив’язує істот одна до одної, як разом пережита загроза смерті. І здається, що в цю коротку мить просвітлення стає видно справжнього пана Новембера, чуйного, гарного й похмурого чоловіка, котрий намагається на віки вічні приховати від самого себе минуле страждання.

Слюттер оглядає вантаж, той цілий, і його не змило у воду, окрім невеликого ящика зі сковорідками. Слюттеру не зовсім зрозуміло, навіщо відправляти австралійські бляшанки з крабовим м’ясом у протекторат, де свіжих крабів можна виловлювати з води. Він знизує плечима, закурює сигарету і веде «Джедду» далі на північний захід. Близько першої години по обіді він бачить на горизонті інший корабель, також вантажне судно, що курсує на південь, у напрямку на Дарвін; Слюттер сигналить йому апаратом Марконі, але відповідь не приходить, потім він гукає Пандору, щоб вона відкрила кілька бляшанок і підігріла їхній вміст. Якийсь час по тому за кораблем пливуть хмарки спокусливих ароматів їжі.

Поки вони разом їдять, Апірана пропонує дівчині зробити татуювання, лишити на її шкірі нагадування про пережитий шторм, але Слюттер не хоче чути про це і відмовляє, йому нестерпна сама думка про те, що її оболонку, світлий епідерміс, будуть проколювати голки. Маорі знизує