Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

їх злегка звелися вгору. «Яка в неї чудова усмішка! Така лагідна, довірлива; в ній мовби розкрилося все її єство, глибока шляхетність, кидаючи виклик усьому поганому. Чому так пізно в житті я навчився не помилятися в погляді, усмішці? Як я не вздрів у жорстоких Маріанниних очах неврозу, що розпалював у ній оту божевільну ненависть до мене, оте самознищення, здатне руйнувати її саму зсередини, випалити й засушити її менш як за п’ять років? Лють, яка причаїлася в ній, опалила все її тіло, більше непотрібне, залишила тільки кістяк — опору для її невгамовного бажання шкодити».

Севілла закліпав очима. Відтак зосередився й знову побачив Арлетту. Йому не хотілося стерти поцілунком усмішку з її уст. Доторкнувся до неї рукою, відчувши, як у нього перехопило дихання. Замилувався нею, пальцями перебирав її чудове волосся. І вже не дивувався з того, що відтепер вона належатиме йому, його гнітило інше — що сталося це надто пізно у житті. Розумів, що цю взаємну приязнь принесли їм довгі місяці спільної роботи. Так, навіть тоді, коли вона ховалася зі своїми почуттями, вони ще більше розуміли одне одного.

Севілла прислухався, як краплини дощу стукотіли по авто; повінь відокремила їх від навколишнього світу, залишила цей маленький затишок, що ледь освічувався лампочкою «бюїка». Той затишок, мов м’яке гніздечко, оповите пітьмою. Як приємно почувати себе на самоті, сховавшись від людей. Їм здавалося, що вони в кабіні яхти, котра пливла спокійним океаном, втікала від переслідувачів, від лихих заздрощів, що таяться в моралізаторських осудах, від злості скопців, що прирекли себе на скніння. Севілла доторкнувся губами до її уст, потім притиснувся міцніше й пив з них досхочу.

В кімнаті мотелю, куди вони прийшли, все було грубе: стеля з необтесаними сволоками, кам’яний камін. Севілла нахилився з запальничкою в руці, засвітив саморобні свічки, що стояли в залізних підсвічниках. Обоє вони промокли до рубця. Підтягли ліжко ближче до вогнища. Мокрий одяг розвісили на стільцях, розставили їх з обох боків каміна, а самі дивилися на тріскучий вогонь. Дощ тарабанив по даху, густі фіранки з червоного полотна коли-не-коли піддував вітер, торохтів шибками так, що віконні засувки аж деренчали. Севілла підсунув руку Арлетті під голову. Дівчина зажмурила очі, вип’явши нижню губу. Здавалося, що вона замкнулася в собі, поринувши в глибокий спокій. Вона така молода, дитинна й довірлива. Севілла притиснувся лівою щокою до її обличчя. Арлеттина рука судорожно вчепилася в простирадло. Світло від вогню падало на її чорне волосся, розсипане на подушці. Дівчина зажмурила очі, рука випустила простирадло, відкинулася вбік, і пальці випросталися. Севілла знову почув, як цілий водоспад полився на дах, наче з неба прорвалася повінь. Він обернувся на бік і намагався задрімати, та несподівано за якусь мить відчув, як Арлетта притиснулася грудьми до його плечей, а теплими губами — до його потилиці.

— Ви теж не спите? — спитала.

— Ні, — відповів Севілла, обернувшись до неї. Він опинився перед її лагідними очима та ласкавою усмішкою.

«Щастя таке незвичне, — мислив він, — що й визначити важко, коли воно приходить до тебе і чи був ти щасливий між двома масовими вбивствами — протягом двадцяти недовгих років, що відділяють світові війни: другу від першої і другу від третьої, нашої, тієї, що вже стукає у двері й буде, мабуть, останньою, бо після неї вже не буде чого руйнувати». Але ж цієї миті, коли в останньому припадку лютувала буря, сумніву не виникало, що він збагнув усю повноту щастя, воно йому дарувало життя, яке тріумфально пульсувало, шаленіло, мов смерч, що стукотів у дах над головою, хвилями накочуючись на черепицю. Від могутніх ударів здригалася старезна хатина, а в їхній кімнатці безперестану деренчали віконні засувки, червоні фіранки від раптового подуву вітру надималися й злітали вгору, мов повітряні кулі. Навколо будиночка струменіла й вирувала вода з такою люттю, що Севіллі здавалося, наче повінь зірвала його з підвалин і понесла виповненими водою луками. Серед озера плавали стовбури дерев, топилася худоба, зникали в плесі автомобілі, спливали королівські пальми, що їх звалювала на землю буря. Де був колись берег, тепер виднілися тільки дашки затоплених душових кабін. Бурхлива течія штовхала їх і несла у відкрите море. Тільки їхній ковчег, що також кудись плив, здавався самотнім острівцем світла й тепла в цьому безладному світі.

* * *

— Це — поразка, — мовила Лізбета рішучим тоном, відштовхнувши від себе тарілку. Севілла й Арлетта, пообідавши, зразу ж зникли, але решта загону затрималася в їдальні. Це була єдина кімната, в якій кондиціонувалося повітря. Вночі було душно, тому вони задихалися і мовчали. Лізбета повторила:

— Це — поразка.

Здавалося, що короткі шорти ось-ось тріснуть на її м’язистих стегнах. А коротке кучеряве волосся надавало їй вигляду пастуха. Коли вона розмовляла, в кутику губ ворушилася цигарка. Можна було дивуватися, що ці опасисті груди, які ледь огортав темно-зелений бюстгальтер, належали особі з широченними раменами й такою непоказною статурою.

— Я одягну курточку, — сказав Пітер. — Через оце кондиціоноване повітря ніяк не можу збагнути, холодно мені чи душно.

Він простяг довгі засмаглі ноги на вільний стілець.

— Я не розумію, як ти посміла сказати, що це — поразка, — провадив він, — ще двох тижнів не минуло відтоді, як Бессі у нас.

Підвівся Боб Меннінг і граціозно витягнув свої гнучкі довгі руки. Пітер і Майкл були в шортах. Серед хлопців лише Боб носив світло-голубі штани з гострими складками; курточка в нього застебнута на всі ґудзики, широкий комір а ля Шеллі зовсім прикривав граціозну шию. Темна голова його була схилена трохи набік, ніс із горбиком, прямий, чуб зачесаний на англійський манір — у проділ. Боб не впрівав, пахнув лавандою й мав такий вигляд, ніби його зовсім свіжого й відпрасованого дістали зі скрині.

— Я такої самої думки, що й Лізбета, — мовив приглушено він. — Подивімося правді в очі: це — поразка. Чого ми чекаємо від цього одруження? Цілющого шоку, який мав би дати Іванові нову віру в себе.

– І збільшити його творчий порив, — озвалася Лізбета з ноткою сарказму в голосі. — Прошу, не забувай про творчий порив, що дозволив би Іванові здолати вирішальний етап і перейти від слова до речення. А