Тамара Крюкова - Зоряний лицар

хлопчисько жадає визволити тебе з Задзеркалля. Я дам тобі чарівний гаманець, якщо ти вмовиш його прихопити й мене.

Беридар показав гаманець, але юнак навіть не подивився на нього.

— Мене це не цікавить. Я ж сказав, я не маю брата. А тепер облиш мене. — Він жестом наказав піти.

Однак Беридар не мав наміру йти ні з чим.

— Згоден, тут досить непогане місце, але невже ти готовий усе життя животіти в цій глухомані? — запитав він.

— Мені добре тільки там, де він. Я нізащо не розлучуся з ним. Нас розлучить тільки смерть, — заявив юнак, закохано дивлячись на відображення.

Таємний Радник спантеличено подивився на юнака, не знаючи, як діяти далі, і раптом його осяяла думка: «Навіть краще, якщо цей псих доброхіть відмовиться від волі. Витягти з Задзеркалля одного набагато легше, ніж двох».

— Я б на твоєму місці теж нікуди не пішов. Не можна залишати такого красеня одного. Я навіть готовий тобі посприяти й піти з хлопчиськом замість тебе. Згоден?

— Так, тільки облиште нас, — нетерпляче відмахнувся юнак.

— Добре, але коли хлопчисько прийде, скажи йому, що відмовляєшся звідси йти, і закинь за мене слівце. Інакше я увесь час стирчатиму тут і проганятиму твого приятеля, — пригрозив Беридар.

— Ні! Я зроблю, як ти просиш, — пообіцяв юнак: — А тепер іди.

— Іди, — повторив співучий голосок.

Беридар здригнувся. Отже, все-таки хтось підслуховував їхню розмову. Таємний Радник злякано озирнувся, але свідок як і раніше залишався незримим.

Розділ 17
Ніхто

Гліб розгублено вийшов з поліцейської дільниці. Він не міг повірити, що доля зіграла з ним такий злий жарт: поки він розмовляв з поліцейським, Марика втекла з в’язниці.

«Якби вона знала, що я прийду за нею! Якби я надійшов трохи раніше», — журився Гліб. Однак зробленого було не повернути. Перед новою бідою усі колишні переживання та хвилювання відступили. На якийсь час Гліб вирішив облишити пошуки Гордія. Зараз найголовніше для нього було знайти Марику.

Насамперед він вирішив повернутися до дзеркальної крамниці. Дівчинка напевно піде за ним туди. Гліб пошукав очима вулицю Дзеркальників, але там, де ще недавно проходжалися перехожі й тарахкотіли по бруківці вози, тепер тулилися будинки. Хлопчик готовий був заприсягтися, що раніше від площі розходилися три вулиці, а не дві, як зараз. Він кинувся розпитувати перехожих, але ті лише здивовано знизували плечима й відповідали, що ніколи не чули про вулицю з такою назвою. Глібові стало страшно. Одарка застерігала їх, щоб вони ніколи не розлучалися, чому вони не згадали про її попередження! Однак ремствувати було пізно. Місто Ілюзій, де не було нічого постійного, будувало міражі, розводячи дітей у різні боки.

Гліб повільно обійшов площу, щоб глянути на вулиці, котрі розходилися від неї. Обидві вони були забудовані невеликими затишними особнячками й були схожі один на один як дві краплі води. Гліб замислено зупинився в тому місці, звідки йому було добре видно обидві вулиці, й наче прозрів: тепер у вулицях не було нічого спільного. Одна — ніби прийшла з різдвяної казки. Будинки на ній були зроблені з кришталю та нагадували мініатюрні крижані палаци. На другій — відчувався подих весни. Вона була біла-біла від безлічі весняних квітів. Тисячі нарцисів у ніжних, білосніжних вінчиках пелюстків розливали пахощі в палісадниках перед будинками.

Вибір виявився несподівано простим. Гліб пішов геть від кришталево-зимової вулиці, де напевно жила Крижана Дама, повернувши в інший бік, упевнений, що дорога приведе його до Кришталевого озера. Він не сумнівався, що знайде там Гордія. Однак близькість мети не тішила. Його думки були занадто зайняті тривогою про Марику.

Гліб повернув на вулицю. Поступово будинки зустрічалися усе рідше. Гліб і не помітив, як опинився в лісі. По-весняному яскрава трава вже пробилася й густим волохатим килимом застелила землю. Дерева вкрилися зеленим пушком листя. У їхніх, поки ще негустих кронах синіло шматками небо. Усюди, куди не кинь оком, росли квіти.

Раптом Глібові почулося зітхання. Хлопчик завмер. Ліс стояв німий і мовчазний. Не чулося навіть шелесту дерев. Трохи зачекавши, Гліб рушив далі. Тиша впливала гнітюче, і він почав тихенько наспівувати собі під ніс:

— Іду звивистою стежкою…

— Ой! — зойкнув дівочий голосок.

Поблизу не було ні душі.

— Ти де і хто? — запитав Гліб.

— Ніхто, — почулося у відповідь.

— Не бійся, виходь. Як тебе звуть? — озираючись, запитав хлопчик.

— Я тут, — повідомила невидима співбесідниця.

— Жартуєш? А мені не до сміху, — здригнувся Гліб.

— Луна, — продзвенів голосок.

— Навіщо ти граєш у хованки?

— Я не граю та не жартую. Ти запитав, як мене звуть, і я відповіла: Луна.

— Ти — Луна? І ти