Анатолій Птіцин - Не гальмуй!

— Сам Гролик навряд чи впорався б із вашим переїздом, — провадив своєї Шиворіт-Навиворіт. — Та вже коли візьметься вас перевозити вся його ватага, то разом вони впораються. Слід лише всіх цих гномів перелічити, коли вони з’являться. Слід їх усіх порахувати. Щоб жоден гном не ухилився. Роботи для всіх гномів вистачить. Може, цих гномів стільки, що коли вони разом до перевезення візьмуться, то й перевозити кожному доведеться по одному злопу. Ги-ги-ги! — сміявся Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак. Певна річ, як то кажуть — його б вустами та мед пити.

Злопи пильніше придивилися до гурту, що наближався, й раптом впали в розпач. Гномів на цеповому собаці Фау було набагато менше, ніж злопів. По одному гному на злопа не виходило. Простакуватих злопів це неприємно вразило.

Збігло трохи часу, й ось уже дорожній гном Гролик на собаці з юрбою друзів досяг свого південного пеньочка. Пес Фау добіг до косогірчика, поткнувся туди-сюди й не знайшов іншого місця, заліз на брилу, котра насправді була не брилою, а дорожнім бивнем. Пес Фау забрався на брилу й впав без задніх ніг. Він сьогодні набігався.

Узбіччя та косогірчик були забиті розбурханими злопами. Гноми скакали по Фау, але донизу поки не зістрибували. Усі горлали й розмахували руками.

Першими на землю зіскочили веї. Вони були на роликових ковзанах, а в роликах на собаці не вельми зручно. Веї приїхали на Фау виключно через цікавість, дорогою на роликах вони добиралися б вдвічі довше. А так вони встигли до місця подій вчасно.

Потім з Фау зіскочила Чарівна Ши зі шляховичком Добринькою.

Потім скочив шляховичок Цибулька. Цибулька пристав до гурту дорогою. Він був спробував пощипати злопів. Але злопи — істоти товстошкірі й щипання сприймали як лоскіт. Шляховичок Цибулька щипав злопів, доки не збагнув, що їм це до вподоби. Тоді він підняв дрючка й ляснув якогось злопа по макітрі. У шляховичка полетіли ка… ка… камінці. Дорожні веї від’їхали на безпечну відстань, а шляховичок Цибулька заскочив знову на Фау й сховався за спину дорожнього гнома Гролика. А чоловічок-нігтик поліз на голову Фау й почав добиватися справедливості.

— Гей, ви! — кричав він. — Злопи-копи, мерщій повертайте Гролику координати Божени, котрі ваш смердючий шершень украв!

Навіть язиката восьминіжка не вибовкала б злопам більше, ніж це зробив чоловічок-нігтик — навіть якщо була б восьмиязичкою, а не восьминіжкою.

Злопи таки зрозуміли, що Шиворіт-Навиворіт мав рацію і що шершень Бу примудрився поцупити вельми важливий для гномів документ. І за цей документ, як і передбачав Шиворіт-Навиворіт-Ніби-Здох-їжак, можна було вимагати від дорожнього гнома Гролика чого завгодно, а не тільки переселення на якісь Янтарні луки чи галяви. Злопи, котрі спершу хотіли по-чесному віддати гному Гролику його папірця в обмін на переселення, нарешті зрозуміли, що цей клаптик — важливий козир.

Злопи, певна річ, носи позадирали й примовкли. Гноми галасували, галасували, а потім також замовкли.

— Ну, а тепер, — сказав найстарший злоп, — слухай, що я скажу. Ти, гноме Гролику, переносиш нас, злопів, усіх до єдиного на Янтарні поля й за це отримуєш свого папірця назад.

— А ви його не викинули? — злякався дорожній гном Гролик.

— Ми ніколи не викидаємо папірців, — серйозно відповів старий злоп. — Їх завжди можна використовувати знову. Тож ти переносиш нас на Янтарні поля, а ми віддаємо тобі клаптик із координатами. Усе зрозуміло?

Хоча старий злоп розмовляв не каракулевою мовою, гноми однаково нічого не второпали. Вони про Янтарні поля та про наміри злопів і гадки не мали. У них папірець украли — вони за ним і прибули. А їм про якісь Янтарні поля розповідають.

Навпаки, ніхто нічого не розумів, ніхто нічого. Ані Добринька, ані чоловічок-нігтик, ані Гролик. Ані пес Фау, який мирно спав. Жоден гном нічого не зрозумів. Ніколи ніякі злопи нікуди не переселялися. Злопи завжди розповсюджувалися, утискаючи сусідів, це так, зазвичай. Масових переселень злопів із одного місця в інше жодні дорожні хроніки не згадували.

— Ви що, сказилися? — нетактовно, але прямо спитав чоловічок-нігтик. Він один був дужчий за будь-якого найбільшого злопа. Навіть дужчий за двох середніх злопів. А якщо взяти маленьких злопів, то здоровіший за двадцять чи тридцять злопенят. Та й Ілько, хлопчик-мізинчик, був не слабким здорованем.

— Зараз водою обіллю, — пригрозила злопам восьминіжка Сежелен. — До калюжі метнуся й пообливаю.

Злопи похитнулися. Хлопчик-мізинчик видобув з пазухи рогатку й почав вибирати камінці.

— Стрілятимемо, — сказав він, — тільки по призвідцях.

Злопи намірилися кинутись врозтіч, але тут на них упала страхітлива тінь і долинув рипучий голос. Злопи підняли голови й побачили Шиворота-Навиворота-Ніби-Неживого-їжака. Той звисав з гілки дерева просто в них над головами, корчив їм страхітливі мармизи й на мигах показував, що слід гнути на своє. Задля вірогідності він вигинався й діставав лапами собі до морди. А може, лише створював ілюзію.

Дорожні гноми теж попіднімали голови, проте нічого не побачили, крім здохлого їжака, а здохлі їжаки не такі вже й привабливі, щоб ними милуватися. Тому жоден з гномів навіть не подумав: а чого це раптом на дереві висить здохлий