Галина Бабич - Тюті

собою на ланцюгу якусь істоту до моєї, давно не ораної, але зарослої бур'янами в людський зріст, грядки. Ні. Це не якась там істота. Навіть моя гуманітарна освіта дозволяла визначити її вид і стать: бичок, сумирний рябий бичок.

"Чого ж це дід Маган перевів його у жіночий рід? Та ще й так агресивно налаттт-тований".

— Це ви, Дмитре Петровичу? Нарешті приїхали. А я тут стеріг вашу хатину. Усе поросло, то я косю. Бичка, б-дь, вивів оце. Чужих тут немає і сліду. Стережу, наглядаю.

Інстинкт підказав доценту: пора частувати цигарками і пляшкою. Йому б дякувати сусідові, але, крім огиди, нічого не відчув, хоч довелося разом розпити "Мєр-ную".

— То я пішов, б-дь, а то Васька (повне ім'я дружини — Василина) незабаром прибіжить, п'яничкою обзиватиме.

— Гаразд, — задоволено промимрив доцент. — До речі, а чого ви кажете "пішла", коли це бичок.

— А яка разниця?!

— Ага.

Доцент зійшов на горб, набрав хмизу, прихопив гілляку для жару, розтопив грубу. Довго не міг заснути: спочатку від того, що постіль була вогка і смерділа цвіллю. А далі нахлинули спогади-думи.

Прокинувся від якоїсь метушні і тяганини за вікном. Глянув: дві постаті: Маган і бичок на ланцюгу.

— Чого, б-дь, вирячився?! Стій! — Сусіда намагався припнути рябого бичка до якоїсь залізяки, устромленої в землю. Кляв його вже в чоловічому роді.

Спадщина доцента у ярку. Окрім родини діда Магана поблизу нікого більше не було. Дмитру Петровичу таке подобалося. Кілька днів сидів на порозі, очі вбирали зе-ленощі, а два рази на день (уранці й увечері) спостерігав знайому картину: сусіда з дубовим києм напохваті тягнув то на грядку, то з грядки рябого бичка на ланцюгу. Цілісінький день бичок трощив траву разом з якимись колючками, пив погане пійло і терпів дику наругу з боку розлюченого господаря.

Доцент дивувався: як худобина усе це терпить? Чому не копне ногою, не буцне маленькими ріжками?

— Ану, б-дь! — замірився києм Маган. Бичок спокійнісінько скуб траву.

"Ну, гад, — подумав доцент про сусіда. Ось я навчу бичка бодай трохи розуміти. Втовкмачу йому, що його господар сам б-дь. Не таких навчав. Я тут відпочиваю? Відпочиваю. Отже, маю право робити, що хочу? Маю. Тоді так. Щодня на грядку до бичка. Беру жмут запашного зілля, кладу перед ним і перевиховую.

— Не жери так. Твій господар на моїй траві випасає тебе на заріз! Доцент удавався до всіляких хитрощів (носив чисту колодязну воду, конюшину, скибку хліба), аби переконати бичка, що його господар-душогуб. Проте Рябий спокійно жер і пив і набирав вагу.

Прикро робилося онукові, з дипломом кандидата наук, від того, що сита паша подобалася бичкові більше, аніж його педагогіка.

Маган приніс серед дня у відрі якусь колотуху і завів розмову про ціни.

— Кажуть, у Києві м'ясо подорожчало. Скоро, б-дь, рябого під ніж пустимо, бо Котькові (сину) мотоцикла купуватимем. Щодня, б-дь, зважую.

Він наче самого доцента мав намір зарізати.

Дмитру Петровичу стало ще болячіше:

— І не хвицне ж, і не втече.Жере і терпить. Можна, правда, самому відчепити ланцюга. Хай біжить на всі чотири сторони, З яру бігом до лісу, за лісом луки, чагарі у бік Чорнобиля. Словом, є куди бігти. Проте доцент — людина порядна, на таке не зважиться.

— Піду до ставка, якогось вугра зловлю, а то все набридло.

Ішов дорогою сумний: педагогіка не спрацьовувала. Повернувся, затопив грубу, поласував рибою, повеселішав. Інстинкт підказував: "Ще трохи, зовсім трохи". Тож знов і знов теліпався до бичка із запашною скибкою хліба, аби довести істоті, що її господар — душогуб. Бичок з'їдав хліб, скуб пашу і набирав вагу.

Сідало сонце. Доцент плюнув на свій замір. Присів на порозі. Хвилею набігли спогади про минуле. Окремі епізоди, мов учорашні... Пізно вночі дід проводжав його на пристань до катера. Зустріли вовка, а може, то й не вовк був , а собака з вовчими очима. Дід запалив сірника, тицьнув межи очі тварині, та загарчала і втекла.

— Ні, не вовк. Собака з очима вовка.

Або, скажімо, таке: малим зі школи вертати доводилося повз хату Чарабані. Страх огортав щоразу. Про неї йшов поговір: може заманути до себе і з'їсти. Роки були голодні. Хто зна, що на умі у тієї Ча-рабані? Стоїть посеред двору, сміється: іди-іди, дитино, грушку дам.

— Еге ж, грушку. Заманить і з'їсть. Страшно.

Потім таки стався жахливий випадок у Касатовичах. Заманила у 1946 році жінка мого однокласника і...з'їла. Не Чарабаня. Інша. Про неї у селі ніколи нічого поганого не говорили, і дітей нею не страхали.

Думки урвав рев бичка.

— Невже бунтує?

Та ні. Небо на заході закрила раптом чорна хмара., і вдарив грім. Бичок ще не знав такого звіра, тому й ревнув, задерши голову з маленькими ріжками.

— Ану пішов! — потяг Маган рябого на ночівлю у хлів.

Доцентові здалося, що бичок рушив був на господаря. А той — києм його, києм! Звірячий зойк і тварина смирно потюпала за господарем. Доцент чекав нападу, бунту. Та сподівання були марні. І, опанований невдачею, він вирішив їхати додому.

"Хіба я