Артур Конан Дойль - Незвіданий світ

— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, розглядаючи мою ногу. — Величезний кліщ, і, наскільки мені відомо, він не належить до жодної класифікації.

— Перший плід наших дослідів, — повчально промовив Челленджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ioxodes Maloni. На мою думку, мій юний друже, порівняно з тим, що ваше ім’я залишиться в невмирущих анналах зоології, укус кліща — то сута дрібничка. На нещастя, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, коли він смоктав вашу кров.

— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.

Професор Челленджер, протестуючи, здійняв свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.

— Мусите виховувати в собі науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад, — кліщ із його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягається, — такий самий досконалий витвір природи, як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо говорите про бідну комашку. Проте я не маю сумніву, що, коли ми будемо уважними, ми знайдемо їх ще кілька штук.

— Який же тут може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнувся за комір вашої сорочки?

Челленджер заревів, як бик, схопився з місця й почав несамовито драти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидше скинути їх. Самерлі і я реготали так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило заголити його могутній тулуб (у грудях п’ятдесят чотири дюйми за міркою кравця). Все Челленджерове тіло було вкрите чорним густим волоссям, і ми витягли звідти кліща, перш ніж він устиг укусити професора. Але навкруги нас було повнісінько цих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.

Та насамперед треба було домовитись із нашим вірним негром, що вже стояв на скелі з бляшанками какао та бісквітами. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити запаси на два місяці, а решту віддати індіанцям як винагороду за їхню роботу на нас і за доставку листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони вервечкою йшли по рівнині, кожен із пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там — він був нашим єдиним зв’язком із навколишнім світом.

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Свою стоянку серед усіяних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кільки пласких каменів, неподалік була криниця з чудовою водою. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незвіданому краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один із них якось дуже дивно стогнав, але крім їхніх співів інших ознак життя ніде не було видно.

Перш за все ми підрахували наші запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Того, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, цілком нам вистачало. Найголовніше — беручи до уваги ту небезпеку, що чатувала на нас, — ми мали чотири гвинтівки з тисячею трьомастами патронів до них, мисливську рушницю й близько ста п’ятдесяти патронів великого калібру. Їстівного вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як-от підзорна труба й добрий польовий бінокль. Усі ці речі ми поскладали на галявині, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів на п’ятнадцять у діаметрі. Це мала бути наша тимчасова штаб-квартира, наш притулок на випадок якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її «Форт Челленджера».

Закінчили ми свою роботу опівдні. На спеку скаржитися не доводилося — плато і щодо температури, і щодо характеру рослинності більше наближалося до помірного поясу. Що стосується дерев, то круг нас росли буки, дуби і навіть береза. Височенне гінкго, що було набагато вище за всі інші дерева, розкидало над нашим новозбудованим фортом свої крислаті гілки з віялоподібним листям. Сівши в холодку під ними, ми заходились обговорювати наші подальші кроки. Лорд Джон, що у вирішальний момент завжди брав на себе командування, почав викладати нам свою точку зору.

— Поки жодна людина й жодний звір не бачать або не чують нас, ми в безпеці, — сказав він. — Труднощі виникнуть тоді, коли вони довідаються про нашу присутність. До останнього часу в мене не було інформації відносно того, що вони викрили нас. Наша тактика мусить, по-перше, полягати в тім, щоб сидіти тихо й потроху знайомитись із місцевістю. Перш ніж знайомитись із нашими сусідами, ми мусимо добре вивчити їх.

— Але нам треба просуватися вперед, — зауважив я.

— Просунемось, не турбуйтеся про це, мій голубе. Тільки просуватися треба обачливо. Ніколи не відходьмо від нашого табору далеко, щоб у разі потреби можна було зараз же повернутись назад. І ще одне — не стріляймо; хіба що нам загрожуватиме смертельна небезпека.

— А проте, вчора ви таки вистрілили, — нагадав Самерлі.

— Вистрілив, бо не міг стримати себе. Та вчора був сильний вітер, і дув він від плато на рівнину. Навряд чи звук пострілу чути було далеко від провалля. А, до речі, як ми назвемо це плато? Адже ми мусимо якось його наректи.

Пропозицій більш-менш удалих було багато, але останнє слово залишилося за Челленджером.

— Воно може мати тільки одне ім’я, — промовив він. — Ім’я людини, яка відкрила його. Це — Країна Мепл-Вайта.

Так плато і стало Країною Мепл-Вайта, і цим ім’ям його позначено на мапі, що мені доручено її креслити. Гадаю, під такою назвою фігуруватиме воно і в майбутніх атласах.

Тепер перед нами стояло невідкладне завдання — тихо-мирно дістатися вглиб цієї країни. Ми переконалися на власні очі, що тут живуть якісь невідомі істоти, а до того ж у нас був альбом Мепл-Вайта, і малюнки в ньому провіщали появу ще жахливіших і ще небезпечніших потвор. Той факт, що там мешкають люди, і люди