Лідія Віріна - Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь

class="book">Безсмертним стану, наче бог!

Відтепер в його пам’яті і уяві житимуть рядки Байрона, Мюссе, Гейне. В звіті і щоденнику чимало місць, виділених

рішучим червоним олівцем. А в книжці поезій той же олівець

лишає біля найулюбленіших прізвищ і віршів обережні цяточки.

Відзначає прозовий рядок — слова Стендаля: «Потяг до

прекрасного і кохання дають життя одне одному». Хлопець

знаходить підтвердження думці, яка склалася в нього самотужки?

У ньому буяли почуття і надії. Найсвітліші, але не безжурні.

В тому ж листі до Надійки, датованому 28 травня, написав:

«Скоро ми будемо разом». Можна б на цьому скінчити. Він додав:

«Як ми житимемо, покаже найголовніший суддя, мірило всіх і

вся: Час». Досить часто слова «Совість», «Час», «Земля» писав

з великих літер.

Тридцять першого травня зроблено останній запис у щоденнику

стажера Правика: «Готувався до від’їзду в училище».

Через місяць, тридцятого червня, лейтенант Правик простився

з училищем, з Черкасами.

Роз’їжджалися лейтенанти.

Лейтенант Правик їде додому, в Чорнобиль.

Призначення він отримав у Прип’ять, начальником чати.

Повернувся Володя до батьківського дому. Наче він і не

розлучався з ним, наче усе ще школяр... Як і раніше, вдвох з

Вітею залюбки виконують усі доручення батьків, пораються по

господарству. Вільного дня — на рибалку.

Таких днів у начальника пожежної чати обмаль. Шоста

прип’ятська частина створена недавно, вони обладнують

приміщення, споруджують навчальну вежу, спортивні майданчики.

Скрутно з особовим складом: не вистачає бійців. Якось Володя

жартома сказав молодшому брату: «Швидше зростай, Вітю! І до

нас на допомогу!» — «В пожежні? Навіщо воно мені!» —

дванадцятирічний Вітя умів відповісти задерикувато, хоча любив

віддано брата.

Повернулися з армії додому Віктор Лазаренко, Сергій Швайко, Сергій Бушма. Нарешті і Василь Бондар з крейсера «Київ»

приїхав. Ото була зустріч, ніяк не могли наговоритися. Першого

ж дня побігли до своєї перекладки спритно і весело, як бігали

в своєму, ще й не дуже далекому дитинстві. Почали мірятися

силою, всі дужі, спритні.

— Кого ж я по селах шукаю! — гаряче вигукнув Володя: — Ось

воно, гідне поповнення пожежної чати! Давайте до нас у

частину!

Як радісно, коли майже всі друзі дитинства зустрілися після

розлуки.

— Завтра неділя. Я вільний від чергування. Підемо до

фотографії, зробимо знімок на згадку, поки всі разом! —

пропонує Володя.

У єдиного чорнобильського фотографа по неділях був вихідний

день. Друзі поїхали до Прип’яті, вишикувалися перед об’єктивом

пліч-о-пліч.

Знімок вийшов на славу: начальник пожежної чати Володимир

Правик, прикордонник Віктор Лазаренко, моряки Василь Бондар, Сергій Бушма, танкіст Сергій Швайко в єдиному чіткому шику.

— Всі роди військ,— весело зауважив Василь, коли отримали

фотографії. Тут же додав: — Товаришу пожежнику! Прикордонник і

танкіст зібралися до пожежної чати!

— Це чудово! — сказав Володя і запитав: — А моряки на берег

вийти не наважились?

— Моряки оберігатимуть вас з боку моря-океану! — сказав

Василь.

— Дякую за рішучість! — Володя міцно охопив за плечі Сергія

Швайка та Вітю Лазаренка. Він справді радів з того, що шкільні

приятелі повірили в його справу і знову вони будуть поряд: —

Завтра і поїдемо разом до частини.

Бондар майже водночас із Правиком мав гуляти весілля. Василь

одружувався із Світланою — тою, яку в шостому класі Володик

врятував на річці.

На чорнобильській вулиці імені Шевченка, в будинку за

номером 46, де під вікнами береза та вишні, а біля хвіртки

яблуня «Добрий господар», тридцятого червня — весілля

Володимира і Надії.

Накрапає дощ. Намет готовий: під крислатим горіхом посеред

садка. Дощ — благодатний, рясний і тихий. Наче весняний. Мати

бажає: хай кожна пора року обернеться для майбутнього подружжя

весною.

Після весілля Надія поїде до Черкас. їй ще рік навчатися в

музичному училищі. І ще рік вони з Володимиром житимуть у

розлуці.

«Мовчать вуста кохання»,— курсант Правик занотував рядок

сонета Шекспіра в тому ж зошиті, де під зеленою обкладинкою —

навчальні конспекти, допис до «бойового листка», тези розмови

про пожежну безпеку під час шкільних ялинок.

Поетичність, що входила до дитячої душі із світанковими

променями понад чорнобильськими Ялинками, плескотом хвиль

замріяної Уші, піснею про Ли-мерівну, поетичність, яку вміла

розкрити Віра Романівна, даруючи учням найвищий скарб —

відчуття гармонії світу, стала природною, невід’ємною часткою

юнацького світосприйняття. Хоч зовні нічим не виказувала себе.

— Рій часто запрошували на вечори дозвілля до медичного, музичного училищ. Володя йшов з усіма, але всі танцюють, він

стоїть біля стіни. Одного разу я не витримав, підійшов: «Чому

не береш участі?» Він зашарівся, відказує майже провинно: «Не

бачу дівчини, яка б припала до душі». Шукав, добре знаючи, кого шукає. Вірив собі, в своє щастя вірив.

П. М. Березняков.

Вірою сповнені й листи:

«Все буде добре. Не хвилюйся і не бери близько до серця

невдачі. Борись з ними і перемагай. Такий девіз!»

«Труднощі — це тимчасове, з ними треба боротись».

«Всі наші дні — це боротьба з тим, щоб більше було добра і

справедливості».

Ширшають уявлення Володі про межі, зміст повсякденної

боротьби. Вітя Рудченко повернувся додому. Повернувся з

Афганістану. Василь Бондар, який на той час уже працював у

«Сільгосптехніці», саме їхав трактором уздовж лану (колосся

шуміло там, де колись дітлахи обладнали собі «штаб»), а до

вулиці Шевченка Вітько крокує!

Цього ж вечора, вільного для всіх, опинилися разом на річці.

Досхочу пірнали, після купання посідали біля своєї верби.

Кортіло про все розпитати друга — тоді правду про «афганців»

ще доводилося видобувати лише між газетними рядками. Але

чекали, щоб заговорив сам. Віктор досить несподівано почав:

«Там такий працьовитий і чесний народ... Живуть бідно, ніхто

чужого не візьме. В духанах за двері править шмат брезенту: опущений — зачинено, закинутий догори — заходь, от й усі

перестороги». Очі у Віктора ті самі, довірливі, але в погляді

нова зосередженість. Усе, через що пройшов, довго в ньому

житиме. Віктор щось долає в собі, коли рішуче продовжує: «Знаю

відтепер, як жахливо бачити загиблих товаришів. А чи принесе

Афганістану мир їхня загибель — не знаю...»

Вітя обрав роботу, пов’язану із атомною станцією. Сів за

кермо КамАЗу, возить устаткування на нову чергу АЕС.

Друзі збираються не так часто, як того б хотіли. Сергій

Швайко та Віктор Лазаренко в СВПЧ-6 з допомогою начальника

чати Володимира Правика ретельно опановують майстерність

пожежних. А Правик добряче ганяє їх і в навчальному класі, і

на спортмайданчику. Хлопці не скаржаться, навпаки, із

задоволенням розповідають Наталі Іванівні, як Володя разів по

десять підряд