Санфіров - Рута

— бурмотів він, чекаючи на з’єднання і нарешті почув дівочий голос.

— Слухаю вас.

Це була не Рута, точніше не його Рута, а та, незнайома, з Вільнюса.

— Це ви? — розчаровано запитав Андрій.

— Я, — погодилася дівчина. — А це ви?

— Так, — Андрій зробив кілька кроків убік, щоб уникнути цікавих поглядів, але це не мало сенсу — всі дивилися на пожежу, а точніше за лінію вогню. — Ви Рута? — уточнив він.

— Рута, Рута, — у дівочому голосі почулася насмішка. — А вас як звати, бо розмовляємо вже котрий раз, а я не знаю, з ким маю справу.

— Я Андрій. Андрій Литвин. Це прізвище таке Литвин. Не національність.

— Литвин, — повторила дівчина. Цікаво.

Андрій зіщулився, намагаючись перелаштуватися з майданної метушні на розмову.

— Руто, я тут... — потрібні слова ніяк не хотіли знаходитися. — Ну, словом, це ж ви мені казали про танки.

— Казала, — голос дівчини став серйозним. — Танки, бетеери, машини із солдатами, я сама...

— Але у Вільнюсі танків немає, — перервав її Андрій. — Я в інтернеті дивився.

— Де, пробачте, ви дивилися? — не зрозуміла дівчина.

— В інтернеті, — повторив він.

— А де це? — в її голосі звучало непідробне здивування.

Андрій підняв очі від телефона, підшуковуючи слів.

— Інтернет? — повторив він. — Ну, як вам сказати.... Всесвітня мережа. Ве-Ве-Ве.

— Ве-ве-ве, — голос завмер, наче його власниця намагалася перетравити незнайому інформацію. — Пробачте, ви про що?

Це виглядало дуже дивно, але не будучи знавцем інформаційних технологій, важко пояснити, що таке інтернет, та й хто зараз потребує таких пояснень, тому Андрій вирішив максимально спростити:

— Ну, словом, в комп’ютері дивився.

Дівчина на тому кінці явно розгубилася:

— В комп’ютері дивилися танки?... А! — у голосі лунало миттєве осяяння. — Ви ж на гранаті підірвалися!

— Підірвався, — кивнув Андрій, і в голові щось закрутилося, нагадуючи, що це правда. — Але танків у Вільнюсі немає, — впевнено заявив він, проганяючи від себе залишки контузії. — Ваш президент Даля Грибаускайте виступила на підтримку нашого Майдану...

— Президент? — голос співрозмовниці піднявся на високі ноти. — Який президент?

— Даля Грибаускайте, — вже дещо роздратовано повторив Андрій.

Дівчина зітхнула:

— У нас немає президента. Андрію, я не знаю, хто ви, і не знаю, хто така Грибаускайте, — вона на мить зупинилася, немовби вирішуючи для себе, чи продовжувати розмову, а чи просто натиснути відбій, потім, вочевидь, вирішила продовжити і мовила. — Я точно знаю лише те, що наш прем’єр Казиміра Прунскене...

— Руто, що ви говорите? — знову перервав її Андрій. — Прунскене пішла у відставку ще коли я служив у Литві. У дев’яносто першому.

— Правильно, — погодилася дівчина. У дев’яносто першому. Два дні тому.

Ці слова неначе нова граната вдарили Андрія. Він подивився на телефон, потім роззирнувся навкруги і зрозумів, що попри всю фантасмагоричність того, що відбувалося зараз на Майдані, все це значно реальніше, ніж слова з телефона. А дівчина тим часом продовжувала говорити:

— Зараз наш парламент призначає когось замість неї.

— Я нічого не розумію, — розгублено промовив Андрій. — Ви кажете, Прунскене зняли два дні тому?

— Так,— погодилася дівчина. — Десятого січня.

— Десятого січня? — не зрозумів Андрій. — А сьогодні яке?

— Дванадцяте.

— Дванадцяте січня?

— Ну звісно, — тепер уже дівчина починала дратуватися цією дивною розмовою. Дванадцяте січня тисяча дев’ятсот дев’яносто першого року.

— Дев’яносто першого року? — очі Андрія полізли на лоба.

— Так, дев’яносто першого, — підтвердила дівчина теж із помітним здивуванням.

— Дев’яносто першого! — видихнув ошелешений Андрій.

Здивування дівчини переросло у стурбованість:

— Що з вами?

Андрієві врешті вдалося впоратися з емоціями.

— Нічого, я тільки не можу зрозуміти...

— Чого зрозуміти?

Ким би не була ця дівчина, але шокувати її було не варто.

— Нічого. Пробачте.

Андрій натиснув на кнопку відбою і, немовби не довіряючи власним очам, витріщився на розбитий екран апарата.

12

Якщо вже отримувати вищу освіту, то лише у Вільнюському університеті — найкрасивішому місці столиці, альма-матері великого Адама Міцкевича. Ці стіни та арки пам’ятають іще студентів Віденської єзуїтської академії, тут складав перший литовський словник монах Константінас Сірвідас та писав першу «Історію Литви» професор Віюк-Коялович, на цих подвір’ях гуляв, мугикаючи вірші під ніс, Юліуш Словацький та марив ідеями майбутніх Нобелівських шедеврів Чеслав Мілош, а з ними сотні й сотні людей, що рухали вперед європейську науку та культуру.

Ну а якщо вже навчатися у Вільнюському університеті, то тільки на філологічному факультеті — найкрасивішому за архітектурою та найлитовськішому за змістом, ну, може, за винятком хіба факультету історичного. Однак Рута Буткуте ніколи не любила історії, а крім того для вступу на історичний у Радянському Союзі була потрібна рекомендація обкому Комуністичної партії. І хоч партія буквально на очах втрачала свої позиції, все одно для сумнівів не залишалося місця — тільки філологічний, арки, фрески та колони якого звели дівчину з розуму буквально з першого погляду під час шкільної екскурсії. Боже, яке щастя, мабуть, бути студенткою, тобто частиною цих естетичних розкошів, — думала Рута, зі здивуванням озираючись на дійсних студенток, які нічим не виказували належності до сонму найщасливіших, а навпаки — ступали древніми коридорами поспішною ходою або легковажно хихотіли, і голоси їхні злітали під склепіння, відбиваючись від здивованих такою поведінкою алегоричних фігур та портретів на фресках.

Дитинство Рути припало на вісімдесяті, коли кожен рік приносив епохальні зміни — спочатку Афганістан, страшилка для батьків та міф для дітей, потім Олімпіада з мультиками про мир і спорт, які показували у проміжках між змаганнями та новинами про злобних імперіалістів, далі смерть вічного генсека Брежнєва, яка стала невеличким кінцем світу, і за ним смерті двох наступників, що привчили до змінності влади, і врешті сам кінець світу у Чорнобилі, коли ворогом стало повітря, дощ, вітер, хмари й чутки про те, що на Італійській АЕС, у ста п’ятдесяти кілометрах від Вільнюса, теж неспокійно. І нарешті, перші промені нового світу з емблеми «Саюдіса» — жовтого сонечка, що сходило над зеленою смугою з червоною основою, — сполучення кольорів, за яке ще недавно могли забрати у міліцію. «Саюдіс» — це «Рух», мабуть, саме у цьому слові і містився секрет всезагального захоплення новою силою. Рух після