Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

- Розумніше було б, - пробурчав Фухур, - пошукати якогось прихистку. Якщо це те, що я думаю, то тут уже не до жартів.

- А що ти думаєш?

- Що цю бурю влаштували Чотири Вітряні Велетні, які оце знову збираються розпочати одну зі свої славнозвісних бійок, - пояснив Фухур. - Вони постійно сперечаються, хто з них найсильніший, а відтак хто пануватиме над трьома іншими. Для них це всього лише така забава, адже самі собі вони шкоди не заподіють. Та лихо тому, хто ненароком опиниться в місці їхнього герцю. Здебільшого від такого нещасного не зостається навіть мокрого місця.

- А хіба ти не можеш летіти вище? - поцікавився Ат­рею.

- Ти маєш на увазі, так високо, щоби вони до нас не дістали? Ні, так високо мені не злетіти. А під нами, наскі­льки я бачу, сама лише вода, якесь безкрає море. Не знаю, де ми могли би сховатися.

- Тоді нам не залишається нічого іншого, як просто їх дочекатися. Так чи інакше, я маю до них запитання.

- Що-що ти до них маєш? - ошелешено перепитав щас- тедракон, який з переляку аж підскочив у повітрі.

- Якщо це Чотири Вітряні Велетні, - пояснив Лтрею, - то вони повинні знати всі чотири сторони світу Фантазії. Ніхто краще за них не розкаже нам, де її межі.

- О небо! - крикнув щастедракон. - Та з чого ти взяв, що з ними можна отак собі стати і любесенько побалакати?

- Ти тільки скажи мені їхні імена, - не вгавав Атрею.

- Північний Велетень називається Лір, східний - Баурео, південний - Ширк, а західний - Маєрстріль, - від­повів Фухур. - Але чого тобі треба, Атрею? Хто ти такий, що нічого не боїшся, - малий хлопець чи шматок заліза?

- Коли я проходив крізь браму, яку охороняли Сфінк­си, - відповів йому Атрею, - то позбувся всякого страху. До того ж, я ношу Клейнод Дитинної Царівни. Усі істоти, які населяють Фантазію, шанують цей знак. Невже Чотири Ві­тряні Велетні - виняток? Хіба вони не шанують Сяйво?

- О, вони, мабуть, справді шанують Сяйво! - вигукнув Фухур. - Але вони страшенно дурні, вони неодмінно влаш­тують бійку між собою, тобі не вдасться їх втримати чи втихомирити. І допіру тоді побачиш, що це означає!

Тим часом грозових хмар довкола хлопчика і щастедра- кона стало так багато, що Атрею помітив довкола себе щось, що нагадувало лійку страхітливих розміри і або ж кратер вулкана, стінки якого оберталися дедалі швидше і швидше, так що сірчасто-жовтий, свинцево сірий, багряно-червоний і синьо-чорний вихори не просто не зливалися, а немовби аж підсилювали один одного. Самого Атрею разом зі щас- тедраконом буря за крутила, наче дві соломинки у вихорі. І тоді вони побачили Велетнів.

Власне кажучи, постаті Велетнів складалися зі самих лише облич, бо руки і ноги у них були надзвичайно мінли­вими (то довгі, то короткі, то сто, то жодної, то виразно окреслені, то наче зіткані з туману), а крім того, вони диво­вижним чином перепліталися в страхітливому чи то поєди­нку, чи то хороводі, чи то аркані, відтак було просто-таки неможливо збагнути, як Чотири Вітряні Велетні вигляда­ють насправді. Зрештою, лиця Велетнів також безупинно мінялися: вони то грубшали і надималися, то розтягували­ся і розпливалися - у висоту, в ширину; однак при цьому весь час залишалися обличчями, які можна було легко роз­різнити. У розпалі сутички Велетні весь час роззявляли ро­ти; звертаючись один до одного, вони і кричали, і вереща­ли, і завивали, і реготали. Щастедракона Фухура і його ве­ршника Чотири Вітряні Велетні, здавалося, навіть не помі­чали - може, тому, що порівняно з ними ті були, як кома­рики, нікчемно малі.

Атрею підвівся на Фухуровій спині якомога вище і ни- простався. Правою рукою він узявся за золотий Клейнод у себе на грудях і закричав що мав сили:

- Іменем Дитинної Царівни, замовкніть і вислухайте мене!

І тут сталося неймовірне!

Наче уражені раптовою німотою, Велетні - всі разом - замовкли. їхні роти закрилися, а чотири пари величезних очей витріщилися на Аурин. Буря ущухла. Зненацька за­пала мертва тиша.

- Дайте мені відповідь на моє запитання, - крикнув Атрею. - Де межі Фантазії? Ти знаєш, Ліре?

- На півночі їх немає, - відповіло чорне Обличчя- Хмара.

- А ти, Баурео?

- І на сході їх немає, - відказало свинцево-сіре Облич- чя-Хмара.

- А тепер кажи ти, Шірку!

- І на півдні меж Фантазії також нема, - промовило сір- часто-жовте Обличчя-Хмара.

- А може, ти знаєш, Маєрстрілю?

- Та й на заході меж Фантазії немає, - сказало багряно- червоне Обличчя-Хмара.

А тоді всі разом вони запитали в Атрею:

- А ти сам хто такий? Носиш знак Дитинної Царівни, а не знаєш, що Фантазія безмежна?

Атрею пригнічено мовчав. Чого-чого, а того, що меж у Фантазії взагалі немає, - цього він навіть і подумати не міг. Отже, все дарма! Він майже не відчув, коли Вітряні Велетні знову заходилися битися. Тепер йому геть усе збайдужіло. Він міцно вчепився за Фухурову гриву - і тої ж миті самого щастедракона раптом підкинуло догори. Оточені блискави­цями, вони мчали по спіралі, захлинаючись зливою, бо пе­ріщило наче з водоспаду. Потім їх зненацька пожбурило в просто-таки неймовірну спеку, і вони заледве не згоріли в ній, далі Атрею і Фухура мало не спопелив удар блискавки, та вже відразу по тому вони потрапили під град, але не з горошинок льоду, а зі справжнісіньких крижаних буру­льок, що були наче списи завдовжки. Під ударами цих крижин Фухур почав втрачати висоту, але все ж таки знайшов у собі сили і якось вирівняв лет. Та невдовзі їх знову жбурнуло вниз, тоді підкинуло вгору, і далі переки­дало, і раз у раз жбурляло туди-сюди: це Вітряні Велетні билися, змагаючись за першість.

- Тримайся міцніше! - закричав Фухур, коли порив вітру повалив його на спину.

Одначе було вже запізно. Атрею не втримався на його спині й полетів у безодню. Він падав і падав, падав і падав, аж доки не знепритомнів.

Отямившись, він виявив, що лежить на м’якому піску. Було чутно, як плюскочуть, набігаючи, хвилі. Піднявши голову, Атрею зрозумів, що його викинуло на морський бе­рег.

Був сірий, туманний безвітряний день. Море здавалося спокійним, і ніщо не вказувало на те, що ще недавно тут відбувалася бійка Чотирьох Вітряних Велетнів. Чи, може, він потрапив у якесь зовсім інше місце, може, недавня буря шаленіла не тут, а десь далеко звідси? Узбережжя здавало­ся бездоганно рівним, ніде