Міхаель Андреас Гельмут Енде - Нескінченна історія

білий, зміїстозвинний язичок полум’я — якби щастедракон і Атрею прилетіли сюди, по нього!

— Ах, — зітхнув він, — яке б це було щастя!

Він міг би їм допомогти, а вони допомогли б йому. І це було би для всіх порятунком.

VIII.

В КРАЇНІ ПОТОЛОЧІ*

(* Потолоч тут Прохасько. В оригіналі «ОеІісШегІапсІ» (Країна Пітьми))

Атрею верхи на щастедраконі летів у височині. За спиною у хлопця лопотів пурпурово-червоний плащ, а його вороново-чорне волосся, зібране ззаду і перев’язане шкіря­ним шнурком, тріпотіло на вітрі. Фухур, білий щастедра­кон, плавно, рівномірно рухаючись, наче риба у воді, ли­нув, пронизуючи піднебесну імлу і клапті хмар.

Вгору-вниз, вгору-вниз, вгору-вниз...

Як довго вони були у дорозі? Дні, ночі, і знову дні Ат­рею вже втратив лік часу. Щастедракон міг летіти навіть уві сні, він мчав далі, все далі й далі; іноді Атрею також ку­няв, міцно вчепившись у білу гриву. Та це була тривожна, неглибока, неспокійна дрімота. А відтак як для Атрею теж стала поступово перетворюватися на сон, тож навіть коли він не спав, усе довкола здавалося трохи примарним.

Далеко внизу під ними, наче хмари, проносилися гори і провалля, моря і острови, ріки і рівнини... Та Атрею вже не звертав на них уваги і не підганяв Фухура, як то було на початку, коли вони ще тільки вирушили від Південного Оракула. Попервах Атрею нетерпеливився: він-бо вважав, що на спині у щасте-дракона йому буде зовсім не важко до­сягнути меж Фантазії, а за її межами - Зовнішнього Царст­ва, світу, де живуть людські діти.

Але він не знав, якою великою є Фантазія.

Тепер Атрею боровся з неймовірною втомою, що запо­взялася його здолати. Його темні очі, зазвичай гострі, яку молодого орла, вже майже нічого не розрізняли на віддалі. Час від часу він збирав усю свою волю, випростовувався і роззирався довкола, однак незабаром знову впадав у заці­пеніння і не зводив погляду з довгого, шовковистого щасте- драконового тіла, чия перламутрова луска вигравала роже­вими і білими зблисками. Та й Фухур виснажився. Навіть його сили - здавалося б, безмежні, - поступово вичерпува­лися.

Не раз і не два під час цього довгого перельоту, дивля­чись униз, вони бачили місця, де поширювалося Ніщо, - на Ніщо неможливо було дивитися без відчуття, що ти осліп. Із такої височіні місця, які заполонило Ніщо, здавалися відносно невеликими, одначе подекуди вже траплялися й інші - завбільшки як цілі країни, вони простягалися дале­ко, аж до обрію. Коли щастедракон і його вершник побачи­ли безмір Ніщо уперше, їх пойняв жах, вони стрімко розве­рнулися і полетіли н інший бік, подалі від цього страхіття. Та дивна річ: страшне, якщо воно постійно повторюється, перестає викликати страх. А позаяк місця всеохопного знищення не рідшали, а навпаки, їх усе прибувало, Фухур і Атрею поступово до них призвичаїлися - чи радше, їх огор­нула якась байдужість. Тому обидва вже майже перестали зважати на це Ніщо. Якийсь час вони летіли зовсім мовчки. Аж раптом почувся гулкий, як бронза, голос Фухура:

- Атрею, мій маленький пане, ти спиш?

- Ні, - відповів Атрею, вихоплюючись із тривожного сну. - Що тобі, Фухуре?

- Я запитую себе, чи не розумніше було б повернутися.

- Повернутися? Куди?

- До Вежі Зі Слонової Кості. До Дитинної Царівни.

- Ти маєш на увазі, нам треба повернутися, не викона­вши завдання?

- Ну, я би так цього не називав, Атрею. Ти ж пам’ятаєш, у чому полягало твоє завдання?

- Я мав з’ясувати, у чому причина хвороби, яка підто­чує Дитинну Царівну, і який на цю хворобу лік.

- Власне так. Тобто ніхто тобі не казав, що ти той лік мусиш іще й роздобути, - відказав Фухур.

- Що ти маєш на гадці?

- Можливо, ми робимо велику помилку, намагаючись досягти меж Фантазії, щоби розшукати у Зовнішньому Сві­ті людську дитину, яка дасть Дитинній Царівні ім’я.

- Не розумію, до чого ти хилиш, Фухуре. Поясни-но докладніше.

- Дитинна Царівна смертельно хвора, - мовив щасте- дракон. - Але вона одужає, якщо їй дати нове ім’я. Про це тобі сказала Прадавня Морла. Дати нове ім’я Дитинній Ца­рівні може тільки людська дитина із Зовнішнього Світу. Це відкрила тобі Уюляля. Відтак ти виконав своє завдання, і тобі варто було б сповістити все це Дитинній Царівні.

- Але що з того, - закричав Атрею, - що я їй усе це спо­віщу, коли не приведу людської дитини, яка її врятує?

- Якраз оцього ти знати не можеш, - відповів Фухур. - Дитинна Царівна набагато могутніша, ніж ти або я. Може, вона завиграшки прикличе до себе людську дитину. Може, їй відомі шляхи і засоби, яких не знаємо ні ти, ані я, ані жодна інша істота у Фантазії. Та для цього їй треба сповіс­тити те, що ти тепер знаєш. Якщо так, то було б геть безглу­здо намагатися, покладаючись тільки на власні сили, шу­кати і приводити до Царівни людську дитину. Не виключе­но навіть, що, поки ми шукатимемо рятівника для Дитин­ної Царівни, вона помре, а вчасно повернувшись, ми змог­ли б її врятувати.

Атрею розгублено мовчав. Щастедракон, звичайно ж, багато в чому мав рацію. Могло бути і так. Та могло бути й інакше. Цілком можливо, що тепер, коли він повернеться зі своєю новиною, Дитинна Царівна скаже йому: «Що мені з усього того? Якби ти привів мені рятівника, я б одужала. Але тепер надто пізно посилати тебе вдруге».

Отож хлопець не знав, що робити. Він втомився, він надто втомився, щоби приймати якесь рішення.

- Знаєш що, Фухуре, - проказав він тихо, але щасте­дракон добре його почув, - може, ти й маєш рацію, але мо­жливо, й ні. Ну ж бо, полетімо ще трішечки. Якщо й тоді не долетимо до меж Фантазії, повернемо назад.

- А що ти називаєш «трішечки»? - поцікавився щасте­дракон.

- Кілька годин, - промурмотів Атрею. - Та де там, одну годину.

- Гаразд, - відповів Фухур. - Година то й година. Але не більше.

Та навіть ця година виявилася зайвою.

Ні один, ані другий не звернули уваги на те, що небо на півночі зненацька почорніло. На заході, там, де сідало сон­це, небокрай аж палав і багряно-червоні пасмуги світла, віщуючи лихо, нависали над обрієм, наче густі криваві во­дорості. Зі сходу свинцево-сірою заслоною насувалася буря; рвані краї хмар розтікалися врізнобіч, немов розлите тем­но-синє чорнило. А з півдня наповзала сірчано-жовта імла, яку пронизували гострі спалахи блискавок.

- Здається, - мовив Фухур, - зараз тут дуже зіпсується погода.

Атрею роззирнувся на всі боки.

- Так, - сказав він, - усе це виглядає вельми