Всеволод Зіновійович Нестайко - Загадка старого клоуна

Просто дорослi завжди чимось заклопотанi, завжди зайнятi, завжди їм нiколиться ("Ой, одчепись, нiколи!", "Потiм!", "Менi зараз не до того!"). А старi дадуть вiдповiдь на будь-яке запитання, охоче розкажуть усе, що знають. Вони тiльки цiнують увагу i ввiчливiсть. Ввiчливо звернись, до старого — нiколи тобi не вiдмовить. Безмозкий той Дмитруха зi своїми розмовами.

РОЗДIЛ XII

"Ти вiриш, коли читаєш казки?" — Єлисей Петрович. — Прiорка. — Розмова з дядьком Миколою

Чак сидiв на тiй самiй лавцi пiд деревом у скверику бiля цирку.

— Сiдай, — сказав вiн, коли я, привiтавшись, пiдiйшов до нього.- I слухай уважно. Требанам з тобою зараз дещо з'ясувати. Скажи, ти казки любиш? Менi чогось здалося, що Чак хвилюється.

— Казки? Люблю. А що?

— А ти вiриш, коли читаєш казки?

— У що? У те, що там написано?

— Ага.

— Не вiрю, звичайно. Але… цiкаво.

— Жаль, — щиро засмутився Чак. Менi стало незручно.

— Ну як же я можу вiрити? — вибачливо сказав я. — Як я можу вiрити у якийсь там килим-самолiт або летючий корабель, коли зараз ракети в космос лiтають та й сам я на реактивному лiтаку до Москви з татом лiтав?! Що там той килим-самолiт проти Iл-18! Або чарiвне люстерко, в якому видно, де що робиться. А в нас кольоровий телевiзор дома… Ну як я можу вiрити?

— А що таке казка? Як ти думаєш?

— Ну… казка… це… це — казка. Вигадка.

— А чого вона живе, ця вигадка? Давно вже реактивнi лiтаки, космiчнi ракети лiтають, давно телевiзори кольоровi, а казки про килими-самольоти й про чарiвнi люстерка досi друкують, i їх люди читають. Га?

— Ну, тому що… просто цiкаво.

— Нi, друже мiй дорогий. Тому що це — мистецтво, витвiр уяви, творчої фантазiї народу. I не були б нi реактивних лiтакiв, нi космiчних ракет, нi кольорових телевiзорiв, коли б не було казок. Коли б далекi предки нашi не мрiяли про це, не втiлювали мрiї свої у казках, у казкових образах.

— Мабуть, — раптом зрозумiвши, погодивсь я. — Звичайно, якби люди не мрiяли, вони б i не прагнули зробити усе це.

— Тож-то й воно! — зрадiв, усмiхнувся Чак. — Отже, казки — така ж сама реальнiсть, як i все iнше. Це — витвiр реальної творчої уяви народу, наших далеких-далеких предкiв. I вони безсмертнi, вони житимуть завжди, поки житимуть люди, поки буятиме їхня фантазiя. I от… — Чак знову помiтно захвилювався. — Коли я був зовсiм малий, бабуся розповiдала менi казки. I героєм цих казок найчастiше був добрий, симпатичний лiсовик Єлисей Петрович. По-моєму, бабуся сама вигадала його. Вiн допомагав пташкам i звiрам, виручав їх з бiди, захищав вiд злих сил. Я так полюбив Єлисея Петровича, що уявляв його, як живого. Вiн часто сниться менi й тепер. I от я вирiшив звернутися до нього по допомогу…

— Як це? — хвилювання Чака передалося й менi. Я вiдчув холодок у грудях.

— Розумiєш… Я мiг би й сам. Але з ним менi буде легше. Легше фантазувати. От ти ж хочеш побувати у предка старого Хихинi козака Тимохи Смiяна?

— Хочу.

— Але, щоб проникнути в часи, в яких я не жив, моїх спогадiв, моєї пам'ятi не досить. Тут потрiбна вже, крiм моїх знань про тi часи, ще й моя уява, яка є часточкою тiєї творчої фантазiї народу, що живе з вiкопомних часiв i що творила казки. I — твоя уява. Ти теж повинен допомогти менi. Своєю уявою. Ти маєш повiрити в те, що я навiватиму тобi. Так, як вiриш увi снi, коли з тобою трапляються найдивовижнiшi навiть речi. Вони можуть дивувати тебе, але ти вiриш у їхню реальнiсть. I, лише прокинувшись, розумiєш, що то був сон. Та й коли ти дивишся, гарний фiльм-казку, ти ж не думаєш весь час: "Так не буває!" Ти пiддаєшся мистецтву кiно i живеш у його свiтi. Отже, постарайся вiрити. Добре?

— Ну, я… постараюсь.

— Зараз я познайомлю тебе з Єлисеєм Петровичем. Тепер вiн лiсовик-iнспектор по Києву та Київськiй областi. Я собi так вигадав. Вiн приходить уночi до звiрiв, якi гастролюють у цей час у нашому цирку, i до тих, якi живуть у Київському зоопарку. Розповiдає їм лiсовi новини, передає привiти вiд родичiв, що живуть на волi, розраджує, заспокоює i взагалi стежить, щоб їх не кривдили. Ти не бiйся, вiн добрий i не зробить тобi нiчого поганого. — Чак звiв голову догори й покликав: — Єлисею Петровичу! Спустiться до нас, будь ласка!

Я теж звiв голову догори i… на деревi побачив патлатого дiдуся в окулярах. Дiд сидiв на гiлцi й читав книжку.

Почувши Чаковi слова, вiн зсунув окуляри на кiнчик носа, подивився поверх них на Чака й сказав: "Ага! Зараз!" — згорнув книжку i з несподiваною спритнiстю злiз на землю.

— Познайомтеся, Єлисею Петровичу, це Стьопа, — мовив Чак.

— Здрастуйте, — сказав Єлисей Петрович i простяг менi руку.

Рука була маленька, волохата. Але потиск теплий, приємний.

З-за окулярiв на мене дивилися зеленi лагiднi очi. Велика сива борода була скуйовджена, в нiй заплуталося сухе листя i пелюстки якихось квiтiв.

Несподiвано я впiзнав його. Це був той самий дiдусь, який стояв поруч з Чаком i Стороженком на гальорцi в цирку «Гiппо-палас», коли впала Тереза. Це вiн щось крикнув тодi звiрам, i вони, замiсть того щоб кинутися на Терезу, побiгли з арени.

Уперше в життi я бачив на власнi очi живого казкового лiсовика.

Площею туди й сюди їхали тролейбуси, автобуси, машини, сновигали тисячi людей, а на лавцi бiля цирку, поряд з нами, закинувши ногу на ногу, сидiв лiсовик. Серед бiлого дня, в центрi Києва. I нiхто не звертав на нього анiякiсiнької уваги.

Та враз я побачив мiлiцiонера, який iшов прямо до нас, до нашої лавки. Рудий, високий, з вусами мiлiцiонер.

Я не встиг навiть розкрити рота, як мiлiцiонер уже був бiля нас, козирнув i, звертаючись до лiсовика, ввiчливо промовив:

— Здравiя желаю! Вибачте, щось трапилося?

— Нi-нi, товаришу старшина, все гаразд, — заспокоїв його лiсовик.

— А я вже думав… Нiколи ж ви, Єлисею Петровичу, удень з дерева не спускаєтесь.

— Та це у нас тут одна справа…

— А-а, тодi вибачте. Вибачте, що втрутився. До побачення! — Мiлiцiонер знову козирнув i пiшов.

— Старшина Лепешко, — пояснив Єлисей Петрович. — Часто вночi чергує. Ми з ним розмовляємо. Дуже любить казки. Сам пробує писати для дiтей. Оповiдання про природу, Гарна людина.

I я якось навiть не здивувався, що нiхто Єлисея Петровича не бачить, а старшина Лепешко, який