Урсула К. Ле Гуїн - Техану

старого мага, — тоді я не покарав тебе лише з поваги до небіжчика. Але сьогодні ти зайшла надто далеко, і я застерігаю тебе, жінко! Щоби ноги твоєї більше не було на цій землі! Якщо ж ти не послухаєшся або знову наважишся роззявити писок, то я зроблю так, що тебе викинуть геть із Ре-Альбі та ще й собак нацькують! Ти мене зрозуміла?

— Ні, — відповіла Тенар. — Я ніколи не розуміла таких людей, як ти.

Сказавши це, вона відвернулася і пішла собі геть.

Зненацька її наче вдарили чимось гострим просто по хребті — у неї аж волосся сторч стало. Різко обернувшись, Тенар побачила, що маг спрямував на неї свій костур і навколо нього іскряться темні блискавки. Губи Ясенця ворушилися — вочевидь, він готувався промовити закляття... Однак нараз його зупинив чийсь приязний голос:

— Овва, а що це тут відбувається?

З вишневого саду, що тягнувся потойбіч дороги, вийшли двоє столичних гостей. Вони дивилися то на Ясенця, то на Тенар, і, здавалося, нічогісінько не розуміли, одначе поводилися ввічливо, ніби жалкуючи, що їм довелось завадити чаклунові, але усім своїм виглядом показуючи, що не допустять насильства.

— Пані Ґоє, — вклонився їй чоловік у гаптованій золотом сорочці.

Його супутник, ясноокий юнак, щиро всміхаючись, теж привітався з нею.

— Пані Ґоя, — сказав він, — це жінка, котра, як і сам король, не криючись, називає своє Істинне ім'я і, як на Мене, нічого не боїться. Живучи на Ґонті, вона, мабуть, хоче, щоб її називали простим ґонтійським ім'ям. Але оскільки ми знаємо про її великі діяння, то я прошу в неї дозволу виявити мені честь, адже саме вона носила на руці ту Каблучку, якої більше не торкалася жодна жінка, окрім прекрасної Ельфаран. — І юнак невимушено вклякнув перед Тенар на одне коліно, спритно взяв її праву руку і торкнувся чолом зап'ястка. Відтак підвівся й усміхнувся своєю приязною, дещо змовницькою усмішкою.

— Ох, — зашарівшись, промовила Тенар, — заради всього святого!.. Дякую вам.

Чаклун стояв як укопаний, не зводячи з неї похмурого погляду. Він уже міцно стулив губи й опустив свою патерицю, але навколо нього і в його очах досі клубочилася невиразна пітьма.

Тенар і гадки не мала, чи знав він раніше, що вона — та сама Ясна Пані, котра привезла в Хавнор каблучку Ерет-Акбе. А втім, це не мало суттєвого значення. Його ненависть до неї й так сягнула краю. Адже вона була жінкою, і саме це живило його лють...

— Мій пане, — звернулася Тенар до старшого з посланців, — чесність і щирість — відомі чесноти короля, від імені якого ви говорите і дієте. Мені приємно, що король і його посли виявили мені таку велику честь... Але наразі мій обов'язок — берегти таємницю, яку довірив мені мій друг, допоки він сам не звільнить мене від слова, яке я йому дала. Я... я певна, панове, що згодом він сам сповістить вам про себе. Але, благаю вас, дайте йому ще трохи часу!

— Безперечно, — відповіли обидва посли. — Він матиме стільки часу, скільки забажає. А твою довіру, пані, ми цінуємо понад усе!

Вона пішла назад по дорозі в Ре-Альбі, приголомшена тим, що сталося: такими стрімкими перемінами, неприхованою ненавистю Ясенця, власною злістю і жахом перед несподіваною небезпекою, коли вона усвідомила, що маг хоче заподіяти їй зло, і нарешті — раптовим порятунком завдяки королівським посланцям, що з'явилися сюди на білокрилому вітрильнику із самого серця справедливості й порядку — з Вежі Меча і Трону. Її серце переповнювало почуття вдячності. Так, тепер у Хавнорі справді владарює Істинний Король, і найціннішою оздобою його корони є Руна Миру.

Їй сподобалось обличчя молодшого посла, розумне і добре; і те, як він вклонився їй — немов перед королевою; і його усмішка, у якій начебто чаїлася якась таїна. Тенар озирнулася. Обидва столичні гості разом із чаклуном Ясенцем крокували дорогою, що вела до маєтку. Усі вони, здавалося, про щось жваво бесідують, так наче щойно нічого не сталося.

Відтак гості з Хавнору прожили у маєтку посадника Ре-Альбі ще кілька днів, мабуть, сподіваючись, що Архімаг передумає та навідається до них; одначе самі вони більше його не шукали і не допитувалися у Тенар, де він міг би бути. Коли ж посли нарешті залишили Ґонт, Тенар сказала собі: настав час вирішити, що ж робити далі. У неї не було жодних причин, аби залишатись у домі Оґіона, зате вона мала щонайменше дві вагомі підстави, щоб покинути Ре-Альбі: Тенар не сумнівалася, що Ясенець і Спритник не дадуть їм із Терру спокою.

Та все ж їй було важко навіть подумати про те, щоб залишити Ре-Альбі. По суті, покинувши село, Тенар би назавжди попрощалася з Оґіоном, натомість тепер, доки вона порядкує у його господі й прополює посаджені ним грядки, між ними все-таки зберігається деякий зв'язок. "Там, у долині, — подумала вона, — мені вже ніколи не насниться небо". Тут, де побував Калесин, вона почувалася самою собою, почувалася колишньою Тенар. А в Серединному Долі їй знову доведеться стати Ґоєю, вдовою покійного Кременя. Тож вона вагалася: "Ну чому, — казала собі жінка, — я маю боятися цих мерзотників, тікати від них світ за очі? Адже саме цього вони і прагнуть!"

Час від часу до них навідувалася тітонька Слань. Тенар уже запитувала її про мага Ясенця — певна річ, лише натякнувши на його погрози. Тітонька Слань зазвичай уникала розмов про посадника Ре-Альбі, але те, що відбувається в його маєтку, безперечно, цікавило її, тож вона залюбки теревенила зі своїми тамтешніми знайомими — приміром, зі старою повитухою, у якої колись сама вчилася приймати пологи, і з тими, кого доводилося лікувати. Вони розповідали їй про всі події в панському домі. Тітонька Слань знала, що вся челядь ненавидить Ясенця, тож охочих перемити йому кісточки ніколи не бракувало, і здебільшого ці розповіді були густо приправлені лихослів'ям і страхом. Втім, зерно правди завжди можна відсіяти від полови нісенітних вигадок. Тітонька Слань й сама пам'ятала, що ще три роки тому, коли тут з'явився Ясенець, юний панич, онук старого посадника, був міцним і здоровим хлопцем, хоча й тоді мав дещо похмуру і сором'язливу вдачу. "Ніби наляканий", — сказала відьма. Потім умерла паничева мати, і старий посадник запросив з Роуку чаклуна. "А навіщо? —дивувалася тітонька Слань. — Адже неподалік жив сам Оґіон! Та й сам посадник, подейкують,