Клайв Стейплз Льюїс - Подорож Досвітнього мандрівника

— А я, — сказав Каспіян, — Каспіян, король Нарнії, я вирушив на пошуки Вас та Ваших супутників, друзів мого батька.

Лорд Руп упав на коліна і поцілував королю руку.

— Пане, — сказав він, — найбільше в світі я мріяв побачитись із Вами. Зробіть мені ласку.

— Яку? — запитав Каспіян.

— Ніколи більше не привозьте мене сюди, — сказав він. І вказав назад. Всі озирнулись. Та побачили лише яскраве синє небо й блакитне море. Острів Темряви та морок розчинились назавжди.

— Оце так! — вигукнув лорд Руп. — Ви його знищили!

— Навряд чи це зробили ми, — мовила Люсі.

— Пане, — сказав Дриніян, — цей вітер дме у нашому напрямку, на південний схід. Чи повинен я розпорядитись, аби наші горопашні хлопці встановили вітрило? А після цього відіслати всіх запасних людей до гамаків?

— Так, — кивнув Каспіян, — і напоїть усіх ґроґом. Гей-го, відчуваю, я і сам можу проспати цілу добу.

Отож цілий вечір, з превеликою радістю, уся команда на крилах попутного вітру пливла на південний схід. Проте ніхто не зауважив, коли ж зник альбатрос.

Розділ тринадцятий

ТРОЄ СПЛЯЧИХ

Хоч вітер остаточно не вщух, з кожним днем він ставав дедалі лагіднішим, поки глибокі борозни хвиль не поступилися легким зморшкам на поверхні моря, яким корабель сунув поволі, година за годиною, немовби плив озером. Щоночі вони бачили якісь нові сузір’я, котрі виринали з-за східної частини горизонту, сузір’я, яких ніколи не бачили в Нарнії і яких — як подумала собі Люсі водночас радісно й з острахом — ще взагалі ніхто не бачив. Нові зорі були великими та яскравими, а ночі — дуже теплими. Більшість ночувала на облавку, розважаючись неквапними розмовами чи вдивляючись з-за балюстради, котра увінчувала обидва борти, у сяйливий танець морської піни, що бризки вилітали з-під носа.

Нарешті настав приголомшливо гарний вечір, коли блиск спадню за кормою розлігся невимовно яскраво-червоним, пурпуровим, немов збільшилося проти звичного саме небо. З правого борту всі побачили, як, поволі наближаючись, у короні призахідного сяйва за мисами палає острів. Незабаром вони вже йшли вздовж берега, західний мис якого виринув за кормою — чорний і гострий на тлі червоного неба, наче вирізаний з картону. Тепер всі могли краще придивитися до невідомого берега. Високих гір тут не було — лише багато м’яких, зарослих узгір’їв. Звідти линули приємні пахощі, які Люсі визначила як «матові та пурпурові», що, на думку Едмунда, було повною нісенітницею (подібно думав Рине, хоч і не сказав цього). Але Каспіян лише промовив: «Я знаю, що вона має на увазі».

Вони пливли ще досить довго, оминаючи мис за мисом і все ще сподіваючись, що знайдуть якусь затишну, глибоку бухту, але врешті мусили задовольнитись широкою і мілкою затокою. Хоч у відкритому морі було спокійно, тут потужна хвиля прибою гучно розбивалась об пісок, і їм не вдалося підвести корабель так близько до берега, як хотілося. Якір кинули досить далеко від пляжу і переправлялися човном, що виявилося не такою вже простою справою: без синців і промоклого одягу не обійшлось. На борту «Досвітнього Мандрівника» залишився сам лорд Руп, якому вже досить набридли всі ці острови. Весь час у їхніх вухах стояв шум хвиль, що бились у берег.

Двох залишили на чатах біля човна, а решту Каспіян повів углиб острова, втім не маючи наміру відходити далеко, бо вже майже споночіло. Однак, щоб потрапити у пригоду, далеко йти й не довелось. На рівній долині, що виходила на затоку, не було й сліду дороги, стежки або інших ознак присутності людей. Вони йшли м’яким, піддатливим, наче торф, ґрунтом, порослим травою і якимись приземкуватими кущиками, що їх Едмунд і Люсі сприйняли за вереск. Юстас, який по-справжньому розумівся на ботаніці, не погодився з цією думкою. І вочевидь він мав рацію, проте це було щось дуже подібне до вереску.

Відійшли від човна на відстань польоту стріли, аж раптом Дриніян крикнув:

— Погляньте! Що це таке? — І всі зупинились.

— Може, це якісь величезні дерева? — припустив Каспіян.

— Гадаю, це якісь вежі, - промовив Юстас.

— Це можуть бути велетні, - додав Едмунд стишеним голосом.

- Єдиний спосіб у цьому переконатися — підійти ближче, — сказав Рипічип, витягаючи рапіру і вибігаючи наперед.

— Це, здається, якісь руїни, — озвалася Люсі, коли вони вже підійшли трохи ближче.

Її припущення здалось усім найближчим до правди. Вони побачили широкий, видовжений простір, викладений кам’яними плитами й оточений сірими колонами, але без даху. Посередині від краю до краю тягнувся довгий стіл, вкритий яскраво-червоною скатертиною, що спадала мало не до землі. Обабіч столу стояло багато кам’яних стільців — щедро різьблених, з шовковими подушками. А сам стіл був заставлений небаченими навіть при дворі Великого Короля Пітера в Кер Паравелі наїдками. Були там індики, гуси і павичі, були цілі кабанячі голови і великі шматки м’яса косулі, були паштети у формі вітрильників, драконів і слонів, були холодці, світло-червоні омари й лискучі лососі, були горіхи та виноград, ананаси і персики, Гранати, дині й помідори. Були там також золоті та срібні дзбани і посуд витонченої роботи, а аромат фруктів і вина вдарив їм у ніс, немов обіцянка загального щастя.

— Отакої! — закричала Люсі. Вони обережно підходили все ближче й ближче.

— А де ж гості? — запитав Юстас.

— Панове, ми можемо легко виправити ситуацію, — сказав Рине.

— Погляньте! — різко сказав Едмунд.

Тепер вони опинилися між колонами, на краєчку кам’яної підлоги й глянули у той бік, куди показав Едмунд. Не всі стільці виявилися порожніми. На чолі столу і на двох сусідніх місцях щось сиділо — або ж хтось сидів.

— Що ж це таке? — пошепки запитала Люсі. — Немовби за столом сидять троє бобрів.

— Або це велике пташине гніздо, — сказав Едмунд.

— А мені це схоже на копицю сіна, — сказав Каспіян.

Рипічип вирвався вперед, заскочив на один зі стільців, а звідти на стіл і побіг по ньому, спритно балансуючи, наче танцівник, між коштовними келихами, пірамідами фруктів та сільничками зі слонової кості. У такий спосіб він дістався аж до таємничої сірої маси в кінці столу, оглянув її й повідомив:

— Гадаю, вони не збираються битись.

Тоді всі наблизилися і побачили, що на трьох стільцях насправді сиділо троє чоловіків, хоч дивлячись здалека здогадатися про це було вельми важко. Їхні обличчя від чола і майже всуціль вкривало сиве волосся, бороди спадали на стіл, накриваючи й обвиваючи тарелі й келихи, як ожина обвиває пліт, і врешті все волосся спадало аж на підлогу, сплутуючись внизу в одне велике плетиво. А