Володимир Кирилович Винниченко - Записки Кирпатого Мефістофеля

От! І тому з мого боку було б дуже негарно, коли б я вас не попередила. Ви ходитимете сюди, щось таке там гадатимете собі, гаятимете час, а все це по-дурному. І коли я це знаю, то повинна сказати вам з самого початку. Я мала вже досить неприємностей з цього приводу. Буде з мене! Я не хочу більше ніяких докорів!

— Не думаю, щоб я колинебудь…

— Ах, ті таксамо не думали! А потім мало не з кулаками кидались на мене. Красно дякую! Мені це вже надокучило. Чого я себе якось тримала з ними? А я знаю, як я тримаю себе? Як умію, так і тримаю себе. Ну, а щоб не було ніяких непорозумінь, я зарані кажу вам, що тримати себе не вмію, і що всяке тримання, яке б воно там не було, рішуче нічого не значить.

— Будьте певні, Ганно Пилипівно, що я не помилюсь і зможу відріжнити…

— Ну, от, маєш: «одріжнити»! А я вам кажу, що нічого відріжняти не треба, бо нічого такого не буде. Це я вам зарані й катеґорично кажу. І коли ви рахуєте…

— Звідки ж ви знаєте, що нічого не буде?

— Знаю вже, будьте спокійні.

Я мав багато всяких балачок із жінками, але такої ніколи, її в кожнім разі не можна назвати приємною й багатою на обіцянки.

Хмара потрохи розпухає й заповнює все небо в вікні. Важка, кудлата маса погрозливо суне на місто. Акації гойдають вітами, трусяться і, здається, ніби з усієї сили намагаються вирватися з землі та втекти. З подихами вітру в хату залітає порох, і дрібні камінчики гостро колють лице. Лахмате страховище насуває й зиркає часом на місто сліпучим, синюватим поглядом, і потім, заплющивши очі, буркотить задоволено і зловісно.

— Не боїтесь бурі? Зачинити вікно? — питає Шапочка, озирнувшись.

— Я нічого не боюсь, Ганно Пилипівно.

— Ой, як це нудно! Я до вас серйозно говорю, а ви своє. І це через те, що я піддалася жалощам і вийшла тоді до вас. Мовчіть! Розуміється, через те. От ви й рішили собі: ну, вона така, що до неї можна позалицятись. Та помовчіть же, ви неввічливі! А я вам цілком поважно кажу, що мені це не подобається. І не можна мені! Я готуюсь на співачку. Дуже занята. Розумієте? Та й загалом не люблю цього. Я мала декілька таких залицяльників, та всі вони розсердились на мене й перестали навіть бувати в нас. Я нічого не маю проти того, коли ви два рази на тиждень приходитимете вечорами. Я люблю, коли є хтонебудь, що слухає мій спів. І коли ви хочете, то можете приходити. Але не частіще. Розмовляти можете з Марусею, — вона розумна й дуже любить сперечатись. Але я знаю: ви незабаром покинете ходити до нас; так усі робили. Нема ніякої користи.

В хаті темніє. Вітер затаївся десь за вікном. Дерева стоять у настороженому знесиллі. Раптом страховище змахує на нас блискаючим, зеленкувато-вогняним поглядом, швидко заплющує очі і, трохи повагавшися, грізно реве. На столі брязкотить щось жалібно й боязько. Вітер, немов тільки ждучи цього, вдирається в кімнату, високо напнувши прив'язану завіску, здіймає догори всі пасма й волосинки на голові в Шапочки й черкає мене по лиці своїми пружинистими грудьми та гасає скажено по хаті.

— Ні, треба зачинити вікно! Ви любите бурю?

— Люблю.

Стає тихо, ще темніще й душно.

— Мені хочеться співати. Ходімте в вітальню! Тільки пам'ятайте, що я сказала вам! Обміркуйте й рішайте собі, як знаєте! Я вас попередила…

— — — —

Шкварчать, і киплять, і хлюпаються в борти пароплава жовтуваті, милі хвилі Дніпра. Лисі, піскуваті, ріденько зарослі зеленими кущами береги м'ягко відсуваються назад. А далекі млини на обрію, немов попи з піднесеними догори благословляючими руками в широких рукавах, плавко сунуться назустріч. І здається, що кущі на березі, сам беріг, і далекий обрій з млинами та лісками, побравшися за руки, танцюють круга, врочистий, мовчазний танець.

А в цей час десь на березі моря бігає засмалений, бурий, покусаний москітами Костя. В душній, пропахненій ліками кімнаті лежить Клавдія. Лежить і думає-гадає. Засмажились покусані губи, смага вкрила покусане серце тяжкою образою, болем.

А там позаду, за ледве помітним хрестом Лаври, — Шапочка. І там, і тут, і в цьому густому, кислуватому запахові малин, що йде від купи кущів, і в незрозумілій тузі та в незнаній, теплій ласці, що, як той запах малин від кущів, іде від усього й до всього, — скрізь вона, Шапочка ласкава, Шапочка вередлива, Шапочка байдужа!

Наївний, маленький, зворушливо-самотній островочок! Усе в тих же ріденьких кущиках! І там Шапочка, і звідти дивляться сердито-розумні сірі очі. Хиба так уже необхідно, щоб вони дивились ніжно? Хиба за те треба благословляти, й дякувать, і молитись? Через що така наївна несправедливість — упадання перед матіррю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої трівоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?

Машина через щось перестає шкварчати, і стає тихо-тихо. Ледве чутно хлюпотять хвилі. Пасажири розмовляють мало не пошепки. Деякі мовчать, і в їхніх очах, непорушне устромлених у блакитну далечінь, тепла, сумна задума.

Налітає вітер, і здається, що по лиці та ногах приємно б'є величезне, шовкове простирало, туго натягнуте. От будка сторожа, чистенька, свіжо-пофарбована в синяво-білий колір. Такі вони собі затишні, ці будочки, такі загублені серед зеленого простору неосяжного Великого Лугу!

Оселитись би з Шапочкою в одній із них! Зустрічати плоти, їхати ввечері на хисткому човнику, запалювати вогні по березі! Забути про кам'яні міста, про суди, збірники законів, злочинства злочинців та їхніх суддів!

Якась велична, передісторична, первісна мудрість і спокій у цій зеленій широчіні, в віковічній лінії обрію, точній, правильно-округлій, бездоганно проведеній законами, більшими за ті, що їх видають люде. Шапочко, дякую тобі за цю мудрість, за спокій, за Дніпро, за голову он-того добродія, яка подібна до голови звареного поросяти! За все дякую тобі, Шапочко!

Чайки жалібно скиглять. Так вони скиглили й тоді, як не було ще ні пароплавів, ні людей. Дядько, похапцем устромляючи весла в сіру крицю води, спішить переплисти човном напереріз і вимахує в такт білими рукавами, як чайка крилами. Хвилясто тріпочеться червоно-білий прапорець на носі пароплава. З берега, з лугу, потягає луговими травами, викликаючи в пам'яті Зелені Свята, коли долівки посипані гостро-запашною, трохи прив'ялою травою, а на покуті стоять зелені віти, затуляючи божницю й