Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

подумав, що, може, той Реголі штовхнув його абощо, а він тільки поглянув ще раз на Реголі, сказав: «Та хай йому чорт», — і пішов далі до роздягальні.

Так от, може, нічого того й не сталося б, коли б ми залишились у Мілані та виступали в Мілані й Туріні, бо якщо і є десь легкі доріжки, то саме там.

— Чиста забавка, Джо, — сказав якось мій старий, злазячи з коня після вдалого заїзду в перегонах з перешкодами, що видавалися всім тим макаронникам хтозна-яким страхіттям. Колись я питав його про це. — Доріжка тут біжить під тобою сама. Брати перешкоди, Джо, небезпечно тільки на великій швидкості. А тут швидкість ніяка, і перешкоди не такі вже важкі. Та й взагалі боятися треба швидкості, а не самих перешкод.

Сан-Сіро — найкращий іподром з усіх, що я бачив, але мій старий знай нарікав на своє собаче життя. Крутишся, мовляв, туди-сюди між Мірафйоре і Сан-Сіро, мало не щодня виступаєш, та ще й кожного другого вечора мусиш їздити поїздом.

А я до нестями любив коней і перегони. Щось таке тебе заполонює, коли вони з'являються на доріжці й простують до стовпа. Йдуть, ніби пританцьовуючи, такі пружні на вигляд, а жокеї міцно тримають їх на поводі, лише часом ледь попускають, дають трохи пробігтися. Та що заполонювало мене найдужче — це коли вони ставали перед бар'єром. А надто в Сан-Сіро, де оте велике зелене поле, й ген у далині гори, і огрядний італієць-стартер із своїм довгим хлистом, і жокеї напинають поводи; та ось бар'єр злітає вгору, лунає дзвін, і вони табунцем зриваються з місця, а тоді починають розтягатись низкою. Та ви, певно, знаєте, як ото табунець коней виходить зі старту. Коли стоїш на трибуні з біноклем, то бачиш тільки, як вони зриваються з місця, а тоді чуєш дзвін, і здається, що він лунає довго-довго, а тим часом коні вже заходять на поворот. Ніщо в світі не могло зрівнятися для мене з тими хвилинами.

Та мій старий сказав одного разу в роздягальні, перебираючись у звичайний одяг:

— Тут нема жодного справжнього коня, Джо. У Парижі всіх цих шкап давно послали б на шкуродерню. — Це було того дня, коли він здобув Premio Commercio[29] на Ланторні, так наддавши на останній сотні метрів, що його кобила вилетіла вперед, наче корок із пляшки.

Ото відразу ж після Premio Commercio ми й забралися геть з Італії. Пригадую, мій старий, Голбрук і якийсь гладкий макаронник у солом'яному капелюсі, що весь час утирав обличчя носовиком, посварилися через щось за столиком у Galleria[30]. Говорили вони по-французькому, ті двоє чогось напосідали на мого старого. Врешті-решт він замовк і тільки дивився на Голбрука, а ті двоє все напосідали на нього, говорили то один, то другий, і гладкий макаронник раз по рfз перебивав Голбрука.

— Піди купи «Спортсмена», Джо, — сказав мій старий і, не спускаючи очей з Голбрука, дав мені два сольді.

Отож я вийшов з Галереї, перейшов до «Ла Скала» й купив там газету, тоді повернувся і став трохи оддалік, бо не хотів їм заважати. Мій старий сидів, відхилившись на стільці, дивився на свою каву й крутив у руках ложечку, а Голбрук і той гладкий макаронник стояли, і макаронник утирав обличчя й хитав головою. Тоді я підійшов, і мій старий, поводячись так, наче тих двох там і не було, спитав мене: «Хочеш морозива, Джо?» А Голбрук подивився згори вниз на мого старого й так чітко, повільно промовив: «Сучий ти син», — і разом з тим гладким макаронником пішов геть між столиками.

Мій старий сидів і намагався усміхнутись до мене, та обличчя його було бліде, вигляд такий, що страх глянути, і тоді я злякався мало не до млості, збагнувши, що сталося щось лихе, бо хто б це міг отак просто назвати мого старого сучим сином і піти собі геть. Тим часом мій старий розгорнув «Спортсмена», з хвилину переглядав повідомлення про перегони, тоді сказав: «Багато з чим треба миритися на цьому світі, Джо». А через три дні ми назавжди виїхали з Мілана турінським поїздом, на Париж, продавши з торгів перед Тернеровою стайнею все, що не змогли спакувати у скриню та валізу.

Наш поїзд прибув до Парижа рано-вранці й спинився біля довгого брудного вокзалу — мій старий сказав, що то Gare de Lyon [31]. Після Мілана Париж був аж надто великий. У Мілані всі люди йдуть начебто в певних напрямках, і трамваї їдуть певними маршрутами, і немає ніякої плутанини, а в Парижі усе якось жужмом, і ніхто навіть не пробує навести лад. Та невдовзі мені почало там подобатись, коли й не все, то багато що, а вже перегони там справді найкращі в світі. Здається, тільки навколо них усе й крутиться, і чи не єдине, в чому можна бути певним, — це те, що кожного дня автобуси їхатимуть до всіх тамтешніх іподромів і крізь увесь той безлад доїздитимуть куди треба. А втім, я так і не взнав Парижа по-справжньому, бо ми з моїм старим наїздили туди з Мезона всього раз чи два на тиждень, і він завжди засідав у Café de la Paix [32] з боку Опери разом з усією мезонською компанією; та мені здається, що то чи не найжвавіша частина міста. Але чудно, правда ж, що в такому великому місті, як Париж, немає своєї Галереї?

Так от, ми поїхали до Мезон-Лафіта, де живуть майже всі, крім отієї братії із Шантійї, і оселились у такої собі місіс Маєрс, яка держить там пансіон. Жилося в Мезоні чудово, як мало де ще в моєму житті. Саме містечко не бозна-яке, зате там є озеро й розкішний ліс, де ми, ватага хлопців, гасали цілими днями; мій старий зробив мені рогатку, і ми настріляли з неї силу птахів, та найкраща була сорока. А одного разу малий Дік Аткінсон підбив кролика, і ми поклали його під дерево, посідали навколо, й Дік видобув сигарети, аж раптом той кролик підскочив і дременув у кущі, а ми погналися за ним, та так і не зловили. Атож, весело жилось у Мезоні. Вранці місіс Маєрс давала мені поснідати, і я зникав на цілий день. Я навчився вільно говорити по-французькому. То неважка мова.

Як тільки ми приїхали до Мезона, мій старий написав у Мілан, щоб йому прислали жокейське свідоцтво, і дуже непокоївся, поки не одержав його. У Мезоні