Герман Гессе - Степовий вовк

— Це про тебе? ― спитала Герміна й показала на моє прізвище. Ну й нажив ти собі ворогів, Гаррі. Тебе це дратує?

Я прочитав кілька рядків. Там було те, що й завжди, за довгі роки я вже стільки начитався тих стереотипних лайливих слів, що вони мені остогидли.

— Ні,― сказав я,― не дратує. Я давно до такого звик. Я кілька разів висловив був думку, що кожен народ, навіть кожна окрема людина, замість заколисувати себе брехливими політичними гаслами про «вину й винуватців», повинна пильніше придивитися до себе, спитати себе, наскільки вона сама прислужилася війні і всім іншим світовим злигодням своїми помилками, байдужістю й поганими нахилами, бо це, мабуть, єдиний спосіб уникнути другої війни. Вони мені цього не можуть пробачити, бо в них самих, звичайно, сумління чистісіньке, ніхто з них ― ні кайзер, ні генерали, ні великі промисловці, ні політики, ні газетярі ― не можуть собі нічого закинути, ніхто ні в чому не винен! Можна подумати, що всюди панує радість і щастя, тільки десяток мільйонів убитих лягло в землю. Мене ця багряанина вже не дратує, Герміно, але часто засмучує. Дві третини моїх земляків читають такі газети, кожного ранку й вечора ковтають цю їжу, їх щодня обробляють, застерігають, нацьковують, викликають у них невдоволення й злість, і мета всього цього єдина ― знову війна, ще одна війна, яка, мабуть, буде ще страшніша за попередню. Все це ясні й прості істини, кожна людина могла б зрозуміти їх, могла б дійти до такого самого висновку, якби трохи подумала. Але ніхто не хоче думати, ніхто не хоче уникнути другої війни, ніхто не хоче вберегти себе й своїх дітей від нової різні з мільйонами жертв, якщо цього не можна досягти дешевшою ціною. А трохи подумати, заглянути у свою душу, спитати себе, скільки твоєї вини в тому лихові, що робиться в світі, наскільки ти сам причетний до нього,― цього, бач, ніхто не хоче! І так буде й далі, тисячі людей день у день завзято готуватимуть нову війну. Відколи я переконався в цьому, мене охопив розпач, я став наче паралізований. Я більше не маю жодних ідеалів, не маю батьківщини ― все це тільки декорація для тих людей, що готують нову різню. Дарма міркувати, казати чи писати про щось гуманне, дарма виношувати в голові шляхетні думки ― на двох чи трьох людей з такими поглядами припадають щоденно тисячі газет, журналів, промов, відкритих і таємних зборів, які прагнуть до цілком протилежного й домагаються свого.

Герміна співчутливо слухала мене.

— Так,― врешті мовила вона,― мабуть, ти маєш рацію. Звичайно, війна знов буде, не треба й газет читати, щоб до такого додуматися. І, звичайно, є чого сумувати, але чи варто? Це те саме, що сумувати, думаючи про смерть. Бо хоч би ти що робив, хоч би як боровся, а колись неодмінно помреш. Боротися зі смертю, любий Гаррі, завжди дуже гарно, шляхетно, похвально й почесно, і так само почесно боротися з війною. Проте це завжди безнадійне донкіхотство.

— Може, це й правда,―палко сказав я,―але від такої правди,― що ми однаково всі помремо, а тому хай буде, що буде,― життя наше стане банальне і безглузде. Отже, нам треба все відкинути, зректися всіх поривань духу, всіх прагнень, всякої людяності, визнати владу шанолюбства й грошей і за кухлем пива чекати чергової мобілізації?

Герміна дивилася на мене якось чудно: весело, глузливо, співчутливо й прихильно, і водночас її погляд був значущий, мудрий і безмежно поважний.

— Не треба нічого зрікатися,― материнським тоном мовила вона.― І твоє життя ще не стане банальне і безглузде, коли ти знатимеш, що твоя боротьба буде марна. Набагато банальніше, Гаррі, боротися за щось добре, ідеальне і вважати, що його неодмінно треба досягти. Хіба ідеали існують для того, щоб їх досягати? Хіба ми, люди, живемо для того, щоб перемогти смерть? Ні, ми живемо, щоб боятися її, а крім того, й любити її, і саме завдяки смерті наше коротеньке життя час від часу спалахує так яскраво. Ти як дитина, Гаррі. А тепер буд слухняний і ходи зі мною, в нас багато роботи. Сьогодні я не хочу більше нічого чути ні про війну, ні про газети. А ти?

О так, з мене теж було вже досить війни й газет.

Ми разом пішли ― це був наш перший спільний вихід у місто ― до крамниці музичних інструментів і почали оглядати грамофони. Ми перебирали їх, пробували, як вони грають, і коли знайшли такий, що влаштовував нас, гарний і дешевий, я сказав, що купую його. Але Герміна не хотіла поспішати. Вона стримала мене й повела до другої крамниці. Там ми теж оглянули й прослухали грамофони всіх типів і розмірів, від найдорожчих до найдешевших, і аж тепер вона погодилась вернутися до першої крамниці й купити той, що ми вибирали.

— Бачиш,― мовив я,― хіба не простіше було взяти його відразу?

— Ти так думаєш? А може, завтра ми побачили б в іншій вітрині такий самий грамофон, але на двадцять марок дешевший. До того ж приємно щось купувати, а приємність треба розтягати якнайдовше. Тобі ще багато чого треба вчитися.

З допомогою робітника з крамниці ми віднесли грамофон до мого помешкання.

Герміна докладно оглянула мою кімнату, похвалила грубу й канапу, попробувала, чи зручно сидіти на стільцях, подивилася деякі книжки й надовго спинилася перед фотографією моєї коханки. Грамофон ми поставили на комод між двома купами книжок. І ось почалося моє навчання. Герміна поставила платівку з фокстротом, показала мені перші кроки, взяла мене за руку й почала водити. Я покірно тупав за нею, чіплявся за стільці, слухав її накази, не розуміючи їх, наступав їй на ноги. Я був пильний, але незграбний учень. Після другого танцю вона впала на канапу й засміялася, як дитина.

— Господи, який ти неповороткий! Просто йди собі, наче ти гуляєш! Зовсім не треба напружуватись. Мені здається, що ти вже навіть упрів? Ну, то відпочиньмо хвилин п'ять! Бачиш, танцювати, коли вмієш, так само легко, як думати, а вчитися танцювати ще набагато легше, ніж учитися думати. Тепер ти дивитимешся спокійніше а те що люди не вчаться думати, а воліють називати пана Галлера зрадником батьківщини і спокійно чекати, коли почнеться друга війна.

Через годину вона пішла, запевнивши мене, що наступного разу я вже танцюватиму краще. Я