Артем Чех - Сині двері зліва

Інша історія була про те, як хлопчика на сільській дискотеці однокласники зґвалтували і він також повісився… Наостанок наш головний герой лишив оповідку про дядька, що напився до білої гарячки і повісив спочатку свого собаку, а потім сам вліз у петлю з троса, до якого відро було прив'язане. Колодязне. Хоч би відро одчепив, варвар. І вже зовсім у якості постскриптуму він розповів про любов свою, Марину, про те, як свині її з'їли… Тільки того, що вона любов його, — не сказав. Це було зайвим.

А Ніколай так і не з'явився. Мобільний його не відповідав. Сутеніло. Алкоголь розпарив мозок, стало гірко і сумно. Невздовзі уже наш головний герой затягнув тужливу пісню, а Рима, не знаючи слів, почала просто підвивати йому. Довго вони вили своїми п'яними голосами. Сиділи, обійнявшись, неначе пупсики, і плакали, плакали.

— Хороший ти, сусід. Славний такий, — сказала Рима нашому головному герою, коли той, так і не дочекавшись Ніколая, стояв у коридорі жалюгідний, немов ялинка після закінчення новорічних свят.

— Та і ти, подружко! — вперше звернувся він до Рими на «ти». — То у вас з Ніколаєм любов?

— Та так. П'ятий рік валандаємося. Йому, либонь, стидно, шо я карлиця, заміж не кличе, та і я не хочу. Мама теж не хочуть. Кажуть, що Ніколай поет, а поети — всі дурачкі.

— Ніколай поет?

— О, ще й який! Він тільки зовні може здатися таким, як то кажуть, циніком, а так він стіхі пише, навіть під гітару співає. Бард.

— Навіть так? Я і не знав.

— Ну, тоді я тобі нічого не казала. Він приховує. Мало хто знає. Кому потрібен сантехнік-поет? Сантехнік має бухати, а Ніколай ні-ні. Дуже рідко. Він хороший, і, мабуть, я його люблю.

— Ого! Любиш?

— Куди я дінусь? Ну все, давай, передавай вітання… хоча кому ти можеш його передати?

— Як кому! — раптом зрадів наш головний герой. — Цуцику.

— Кому?

— Котику. Маленькому. Його Цуциком звати. Підібрав сьогодні. Ангорка, здається, чи помісь якась. Я не дуже на тому знаюся.

— Котик! — заплескала у долоні Рима. — Я хочу глянути на котика!

— Ну ходім, глянеш на Цуцика.

І вони разом спустилися до помешкання нашого головного героя. Коли відкрилися вхідні двері, кошеня одразу ж кинулося зустрічати.

— Диви, а вранці такий зляканий був. Під диваном ховався.

Ще з годину вони вовтузили того Цуцика. Рима, глянувши на котячий корм, сказала, що таке йому їсти ще зарано, і збігала додому за ковбасою. А потім принесла ще борошна, яєць, яблук і напекла нашому головному герою смачнючих оладок, від чого той дуже нервував і бігав по квартирі, шукаючи, чим би таким віддячити Римі.

І вже майже вночі, перед самим сном, коли хміль з голови потроху вивітрився, наш головний герой, перебуваючи у феноменально піднесеному настрої, подумав: життя прекрасне.

Вирізка життя

У центральному приміщенні лікарні пахло чистотою. Валя завела нашого головного героя до невеликого кабінету зі столітніми візерунками павутини на стелі та пожовтілими шпалерами і представила його трьом чоловікам та чотирьом жінкам віком від двадцяти п'яти до сорока п'яти.

— А це наш гість. Мій сусід. Теж лікар, тільки з Чернівецької…

— Чернігівської, - кашлянув у кулачок наш головний герой.

— …Чернігівської області. З-під Лубнів?

— Ніжин.

— Точно. З-під Ніжина. Поет і лікар. Терапевт, педіатр, хірург та просто хороша людина.

Сім пар очей, виразно кліпаючи, дивилися на нашого головного героя.

Ще вдень він уявляв собі, як його представлятимуть, як незручно він себе почуватиме і як навкруги нестерпно смердітиме нашатирним спиртом, проте тепер почував себе доволі зручно, нашатирем не смерділо, та і всі семеро не викликали поки що ніяких неприємних асоціацій.

— А це Сякоєва Тетяна Йосипівна. Наша головна поетеса, заввідділом діагностики…

Заввідділом була високою і безапеляційно імпозантною жінкою з чорними, немов земля Черкащини, очима, добре укладеною гривою чорного, немов вугілля Донбасу, волосся, у чорному, наче Олександр Михайлович Глікберг, костюмі.

— …Надія Петрівна, — представила Валя нашому головному герою дівчину, руду вертихвістку з бенгальськими очима. — Лідія Марківна, бухгалтер, — нею виявилася коротконога жаба з масивним задом та косматою сивиною на голові. — Це Ізольда, — невідомо, хто її так назвав, але була вона схожою швидше на Людку. — Тепер наші чоловіки: Василь Кирилович, — круглий, спітнілий і лисуватий травматолог з тупенькими оченятами. — Це Заза, він грузин, чоловік Надії Петрівни, поет. Пише грузинською. Ну, і Міша. Міша, — звернулась Валя до Міші, який був швидше зосередженим на своїх пігулках (серце? нерви? астма?), ніж на гостеві. — Міша! От, це Міша Василенко. — Мішею виявився блідий невротик із зачумленим поглядом у нікуди. І хоча під його ніздрями маленькі квадратні вусики рости навіть і не думали, зачіска цього лікаря-поета була зализаною таким чином, що схожість з найвідомішим у світі єфрейтором виявилась вражаючою.

Наш головний герой, як і належить порядним людям, кивнув, і йому запропонували місце між Ізольдою та Лідією Марківною. Валя сіла трохи позаду.

Від Ізольди пахло дешевими і безмежно солодкими парфумами. Від Лідії Марківни — милом та неприємним запахом вимитого тіла. Запахи інших завсідників рознюхати не вдалося.

Тетяна Йосипівна взяла слово:

— Ну, для початку, як завжди, вино? Розігріємо м'язи?

Всі загомоніли, почали діставати із сумок і пакетів вино, пластикові стаканчики, печиво. Пляшки пустили по колу. Всі наливали по вінця, немов це вино було головним тоталізатором вдалого вечора. Лише наш головний герой плеснув собі на саме денце.

— Ану полний! — закричав Заза, в якого щетина на обличчі помітно проростала й тягнулася до сонця на очах нашого головного героя та всіх присутніх.

— Та я так, прігубіть, — сором'язливо посміхнувся наш головний герой.

— Прігубіть ти будеш на своіх помінках, дарагой, а тут ти пьйош полний. — І Заза зблиснув очима, немов шаблею в танці.

Наш головний герой був і не проти випити повний. Це, з простого розрахунку, мало би зблизити його з тими людьми, а можливо, навіть допомогло б перестрибнути неприємну сходинку «швидкої допомоги», і кабінет, імовірно, з'явився б у нього набагато швидше, ніж наш головний герой міг собі думати. Він налив повний і одним махом опорожнив стаканчик.

— Хоп, хоп, хоп! Маладец! — закричав Заза, і всі, крім Міші Василенка, підтримали його вигук.

Нарешті головна запропонувала послухати її вірші. Я, як автор цієї повісті, вважаю непотрібним наводити тут усі ці тексти, які читалися того вечора, але один-два (ну, можливо, три) з великим задоволенням викладу на розсуд читача. І не тому, що вони аж такі талановиті, а тому, що в них присутній деякий шарм.

Сякоєва підвелася з місця, налила собі у