Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

могли одночасно зайти усього три чайки. Тепер до Дніпра, який неспішно ніс свої води, видимий звідси сажнів за чотириста, було рукою подати.

Не гаючись, взялися до роботи. На землю зійшли всі, хто був на човнах, швидко розвантажили перших три, після чого натягнули на кожен з них по два десятки міцних мотузків-бук-сирів і витягай чайки на порослий низькими чагарниками берег. їх місце в бухточці одразу ж зайняли нові три чайки. Почалося вимотуюче перетягування важких моноксилів на відстань у чотириста сажнів. У роботі були задіяні всі – звільнені невільники, які саме тепер стали в нагоді запорожцям, самі козаки, старшина, навіть сам наказний отаман. Соколець, не відстаючи від інших, натягував свого налигача. Широкі еподи чайок повільно сунулися берегом, залишаючи глибокі колії у пухкому болотистому ґрунті. Ноги грузли місцями по коліна, але робота не припинялася ні на мить. Навіть коли настала ніч, знесилені люди продовжували працювати. Кожну чайку тягнули триста-чотириста чоловік. Коли на воду Дніпра спустили перші три, повернулися за другими трьома, потім ще і ще. Інколи Соколець давав наказ перепочити. Тоді козаки сиділи і лежали не розпалюючи вогнищ, після чого вставали, щоб знову натягувати мотузки. Година минала за годиною у важкій праці.

Лише надвечір другого дня після початку переправи всі чайки зайняли своє місце вздовж берега Дніпра, навантажені і готові продовжити похід. Решту човнів, майже всі, що були захоплені в Синопі, Соколець, не роздумуючи, наказав вивести з ладу й залишити на березі бухти. Далі того вечора не пішли. Наказний отаман добре бачив, що люди стомлені, тож вирішив, не дивлячись на близькість ворожої ескадри, відпочивати до ранку.

VII

Іван повільно йшов серед натовпу колишніх невільників, які розташувалися на березі Дніпра, і уважно вдивлявся в обличчя жінок, намагаючись зустріти знайоме обличчя тої, котра не йшла з думок протягом усієї подорожі від побережжя Анатолії. Вдивлявся, але не міг побачити. Підходив до жінок, обличчя яких були закриті згідно з мусульманським звичаєм, розпитував, та користі з того було мало.

– Кого ти розшукуєш, сину? – запитала було якась літня жінка.

Богун спинився і закліпав очима.

– Вона… Вона була тут. Я привів її на пристань у Мединет-Юл-Ушак.[46]

– Як її ім'я?

– Я не знаю… – плечі Івана опустилися. Він повернувся і пішов геть. Спинився лише тоді, коли побачив, що табір залишився позаду. Мовчки сів на траву і запалив люльку. Пригадалася та розмова в будинку, коли зустрів її вперше. Тепер у вухах бриніла її майже молитовна фраза: «Козаче, відпусти, я загину з вами!» Перед очима постала фелюка з переляканими людьми, яка промчала під ударами хвиль і зникла безвісти. Без стерна і весел в тих людей не було жодних шансів залишитися живими…

«Ех! Загубив душу невинну!» – промайнуло в голові Богуна. Сутінки все густішали, а він сидів і палив, відчуваючи в горлі гіркоту тютюнового диму, і не хотів навіть поворухнутися. Йому чомусь здавалося, що тільки так, не рухаючись, у заціпенінні після багатогодинної втоми, він зможе уникнути мук совісті і відчуття дивної туги, яке надходило від думки, що більше ніколи він не зможе заглянути в її ясні очі, побачити чарівну посмішку вуст, почути музику її голосу. Замислившись, навіть не почув шурхоту легеньких кроків за спиною. Опам'ятався, тільки почувши позаду себе той самий голос, несподіваний цієї хвилини, немов грім серед ясного неба:

– Ти не мене розшукуєш, козаче?

Вона стояла, кутаючись від вечірньої прохолоди у червоний оксамитовий кунтушик, – той самий, у якому Іван бачив її востаннє. Байдужним поглядом позирала на Богуна. Він одним рухом підхопився і застиг перед нею, не знаючи, що відповісти. Від несподіванки і думок, які мав хвилину тому, все в голові перемішалося.

– Я не міг тебе відшукати… – промимрив нарешті.

– Тому тебе відшукала я.

– Це… Це чудово! Чудово, що ти… Я боявся… – Іван раптом натрапив на її погляд і розгублено замовк.

– Ти думав, що я потонула? – немов прочитала його думки дівчина і саркастично посміхнулася. – Але ж це завдяки тобі я попала в бурю, отже, твій страх за мене принаймні дивний. Мені навіть здається, що він більше схожий на страх за свою совість. Адже так виглядає переконливіше?

– Але це зовсім не так! – вигукнув Богун. – Я хотів зробити як краще!

– Звичайно, – з байдужістю знизала плечима дівчина. – Самі лишень добрі наміри. Навіть коли в них немає ніякої потреби… Що ж, давай присядемо, я втомилась. Уперше в житті довелося тягнути важкі човни. Вони теж з причини добрих намірів?

Не очікуючи на відповідь, вона сіла на теплу, порослу травою землю. Іван, почуваючи себе незграбним, сів поряд.

– Як тебе звати, горе-рятівник? – тепер у голосі Іванової полонянки лунали нотки гіркої іронії.

– Іван… Іван Богун. Мій батько – реєстровий хорунжий з Поділля.

– Син реєстрового хорунжого, – похитала головою вона. – Що ж, син реєстрового хорунжого, я голодна і мені зимно. Я не маю, до кого звернутися, тому й знайшла тебе.

Іван знову підхопився на рівні.

– Я… Я миттю! Я щось принесу! – він швидким кроком кинувся туди, де розташувалися запорожці, але одразу ж спинився і нерішуче поглянув на неї.

– Ти тільки зачекай на мене! – мовив гаряче.

– Іди, не бійся, я не втечу без вечері і теплого одягу. Для цього сьогодні трапилося надто багато подій, і я втомлена.

Іван швидко пішов, майже побіг до чайки. За кілька хвилин уже й повертався. В руках мав мідного казанка з саламахою і кілька сухарів. На плечі накинув потертий кобеняк з овечої шкіри. Швидко підсів ближче до дівчини.

– Ось, – простягнув їй казанок і сухарі, – вибач, але це все, що я можу запропонувати. Харчі закінчуються.

Але дівчина без зайвих слів підтягла до себе казанок і почала їсти. Відкушувала маленькими шматочками грубу страву, болісно кривилася, коли гризла твердий, немов камінь, сухар. Богун потайки кидав на неї захоплені погляди. Йому здавалося, що навіть те, як вона їла просту козацьку поживу, було зроблено гарно і дуже витончено. Він мовчки спостерігав за нею, не в змозі відірвати погляд. На душі сором дивним чином змішувався із захопленням. Сором за присохлу до казанка саламаху та кобеняк, від якого тхнуло кінським потом, і захоплення тим, як вона рухається, їсть, позирає на нього. Як підіймаються і опускаються в такт диханню під оксамитом кунтуша її невеликі, але пружні перса. І знову на нього находило те дивне відчуття, яке зазнав вперше кілька днів тому, коли зустрів її в палаці санджак-бея. Іван не міг зрозуміти, звідкіля береться це тепле