Ірен Віталіївна Роздобудько - Шості двері

Коли вона наливала собi велику порцiю вiскi, пляшка тарабанила об край склянки, а потiм склянка так само дзвiнко цокала об зуби. Вона випила все залпом, залiзла пiд ковдру, натягнула на голову двi подушки в прохолодних шовкових наволочках i так, у повнiй темрявi й задусi, нарештi заснула.

Їй снився пансiон на березi теплого Середземного моря, той, про який вона час вiд часу думала, перебуваючи тут. Пансiон називався «Коперна». У ньому було п'ять невеликих бунгало. I в кожному з них жили її друзi. Вона точно знала, що пiд дахом одного з них, найдальшого, мешкає Ларик. Вона бачила у вiкнi його схилену над книжкою голову й iшла до нього бiлою дорiжкою, посипаною дрiбним, як борошно, пiском. Iшла, вибиваючись iз сил, але дорiжка, така коротка з вигляду, з кожним її кроком подовжувалася, а йти по грузькому пiску було дедалi тяжче… Вона спробувала крикнути, покликати Ларика, але голосу не було, i юнак i далi так само байдуже сидiв бiля вiкна. Анна-Марiя зупинилася, переводячи дух. Ларик, нарештi, вiдiрвав очi вiд сторiнок i подивився у вiкно. Вiн дивився на неї майже впритул, але Анна-Марiя розумiла, що вiн її не бачить. Погляд його був сумним, вiн пронизував її наскрiзь, нiби вона була скляною. Тодi вона пiдняла з дорiжки круглий камiнчик i щосили жбурнула ним у бiк бунгало. Камiнчик вдарився об скло i закотився в кущi, збивши голiвку якоїсь тропiчної квiтки. Але Ларик жодним порухом не вiдреагував на це. Вона побiгла до будинку, й дорiжка знову стала подовжуватися зi швидкiстю, прямо пропорцiйною швидкостi її бiгу…

Анна-Марiя прокинулася зовсiм розбитою. Однак вона вже знала, що «Коперна» iснує. Невиразнi плани, що їх вона будувала, вiдпочиваючи тут, набули певної чiткостi. Вона не могла бiльше думати про дзвiнок Ади, мозок захищався вiд болю, як комп'ютер захищається вiд небезпечного вiрусу…

Цього ж ранку, легко поснiдавши в ресторанi, вона попрямувала узбережжям, щоб оглянути незабудовану дiлянку землi.

Вона йшла бетонним краєм парапету доти, доки той не закiнчився, i море постало перед нею у всiй своїй красi — вивiльнене з-пiд бетонного панцира. Воно iз шовковим шумом котило довгi широкi хвилi, охоплюючи ними майже весь простiр вузького узбережжя. А трохи далi виднiлася дiлянка з пiвгектара, обсаджена кипарисами, а ген там починалися гори… Скраю майданчика стояла табличка «Продається». Цей клаптик землi, такий жаданий тепер, був дуже схожий на пансiон iз її сну!

На цих сотках землi, здавалося, були сконцентрованi всi географiчнi пояси землi: спочатку — смужка моря, за нею — бiлоснiжна стрiчка пiщаної пустелi, далi здiймався в небо мiшаний лiсочок, що закiнчувався бiля пiднiжжя синiх гiр. Морське, хвойне й гiрське повiтря змiшувалось у дивовижний оздоровчий коктейль. Так, вона побудує тут кiлька будиночкiв, облаштує невеличкий закритий пляж… У неї вистачить енергiї й засобiв, щоб створити на клаптику цiєї благодатної землi власну маленьку країну. Три сезони тут будуть вiдпочивати товстосуми — о, вона зробить усе можливе, щоб ця країна давала якнайбiльше прибутку, аби ще два-три сезони в нiй жили дiти й самотнi старi.

Унизу пiд табличкою написана адреса власника дiлянки. День було витрачено на те, щоб знайти нормального перекладача, а з його допомогою — господаря. Кiлька днiв, протягом яких Анна-Марiя майже не спала й не їла, забрали переговори. Їй треба було зробити ще дуже багато чого, але справа все-таки зрушилася, i наприкiнцi наступного тижня вона iз задоволенням i нетерпiнням висмикнула з пiску табличку з написом «Продається» й установила свою — «пансiон „Коперна“». Вся справа залежала тепер вiд «малого»: фiнансiв, оформлення рахункiв через пiдставну особу з цiєї країни, складання кошторису на будiвництво, пошук надiйного «даху», органiзацiї нового акцiонерного товариства…

Вона знала напевно, що зможе зробити й це. Як знала, що «Коперна» потрiбна їй, щоб назавжди оселитися в нiй. Вода, море, лiс i гори… Вона так довго шукала такий куточок. I нарештi знайшла його…

***

Її охопила спрага дiяльностi. Анна-Марiя знала, що це означає насправдi: їй треба було ВТЕКТИ, щоб НЕ ДУМАТИ. Так було завжди, коли величезна повiтряна подушка наповзала на неї, оточуючи з усiх бокiв своєю важкою задушливою порожнечею. Анна-Марiя згадувала недавнi слова Ларика: «Втекти iнодi хочуть усi, але пiти назовсiм мало кому вдається…» Виходить, Ларик був iз цiєї меншостi. А вона, думаючи про втечу, мала постiйно рухатися вперед.

У найважчi хвилини свого життя, коли багато хто просто впадає в депресiю, вона волiла дiяти, завантажувати свiй мозок за повною програмою, i тодi — саме тодi — в неї усе виходило. Але перед будь-яким стартом їй завжди був необхiдний ковток повiтря, рiзка зупинка, схожа на ту, яку робить лiтак перед злетом. Що ж тепер може стати такою зупинкою?…

Анна-Марiя в роздумах вийшла на балкон. Стояв теплий вечiр. Iграшкове середньовiчне мiстечко на березi моря вже було затоплене людьми. Навiть дивно: за якийсь тиждень тут так усе змiнилося! Вечори вже не були такими тихими, а набережна — пустельною. Анна-Марiя вийшла з готелю, не знаючи, куди б пiти. Вона йшла освiтленою вигадливими гнутими лiхтарями набережною i не знаходила мiсця, де б їй захотiлося присiсти. Кав'ярня, в якiй вона тиждень тому сидiла з Лариком, була переповнена засмаглими iталiйцями, оркестрик цього разу грав занадто голосно, занадто бравурно, й Анна-Марiя, сковтнувши важкий клубок гiркоти, що пiдступив до горла, минула це мiсце й пiшла далi. Вона бачила своє вiдображення у вiтринах: молода жiнка у вузькiй бiлiй сукнi без рукавiв, смаглява й струнка, як i тисячi таких самих жiнок, з якими навряд чи хтось заговорить на вулицi — занадто суворi очi… Вона звернула в провулок, потiм у ще один. Будинки тут були простiшi, брукiвка вужча, а перехожi, що зрiдка зустрiчалися, говорили на мiсцевому дiалектi. Похмурий провулок закiнчувався тупиком, i тут вона нарештi знайшла те, що пiдсвiдомо шукала: грубий дерев'яний стiл iз лавкою пiд простим полотняним навiсом. На столi стояла вазочка з однiєю квiткою, бiля неї горiла тоненька бiла свiчка, поряд на стiнi пензлем мiсцевого Пiросманi був намальований лицар у срiблястому панцирi, у руках вiн тримав тацю з фруктами. Всi невигадливi атрибути вказували на те, що це — кав'ярня. Але навколо було тихо й темно, як у спорожнiлому пiсля вистави театрi. Однак як тiльки Анна-Марiя сiла на лавку, з будинку навпроти вискочила стара жiнка в довгому чорному вбраннi (мiсцевi жiнки — i молодi, i старi — надавали перевагу цьому кольору).

— Панi? — жiнка схрестила руки на